Зараз. Сидять шість бабусь на двох лавочках і такими хорошими, не верескливими, не грубими, низькуватими голосами ніжно  і трохи сумно співають "Галю".  Звичайний київський двір, звичайні 9-поверхівки...

Незрозуміло, що передувало переселенню міщанина містечка Рославль Смоленської області Опанаса Юхимовича Рокачевського в Київ. З'явився він тут вже в досить солідному віці - 33 роки.

Київ в ті часи не вражав столичністю і масштабом - це було місто, що знало Кращі Часи.
Правда, порівняно з Рославлем, в який Рокачевський повернувся, закінчивши Петербурзьку Академію мистецтв, Київ, без сумніву, був кращим варіантом з усіх боків: тут і клімат краще і роботи більше.

В Києві він і проживає своє зовсім немаленьке життя, як на ті часи - помер він у 1901 році, у віці 71 рік. В основному, він займався церковним живописом - тобто, виконував замовлення від церкви. Я навіть не знаю що саме - чи то якісь стінні розписи чи то були ікони - не знайшла відомостей. А ще він в Києві відкриває рисувальну школу при Києво-Печерській Лаврі. Ну, так пишуть в біографії - "відкриває". А коли ж її закрили? - ту вічну рисувальну школу, в якій століттями навчались учні? Чи то була якась друга школа? Дві школи при одній Лаврі?
Рисувальна школа, але не при Лаврі?

Хм... Єдина скупа біографія Рокачевського написана росіянами - звідки їм знати про славні художні традиції цього закладу? Ну, а наші, як часто буває - просто бездумно перенесли і от кругом, як факт подається: "відкрив школу при Києво-Печерській Лаврі". А що б вам!

Яким би не був цей туманний факт-не факт, сумніватись не приходиться, що принаймі, Рокачевський викладав в якійсь рисувальній школі.
А ще писав портрети на замовлення, які виставляв на всеросійських виставках. Портретів не так багато - знов таки незрозуміло, чи просто мало замовляли, чи мало збереглось?

Одним словом, біографія Рокачевського надзвичайно скупа. Фактично все, що ми знаємо - це декілька картин, ним написаних і де жив. А як жив, яке було його життя особливо і невідомо. Картини його містяться в багатьох солідних музеях - в С.-Петербурзькому Ермітажі, в Київському національно-художньому, Дніпропетровському, Мінському...

І при такому, здавалось би визнанні високого мистецького рівня Рокачевський залишається мало невідомим. А жаль.
Його манера академічна, але якась надзвичайно тепла, я б сказала, ласкава. Схоже, що людиною він був доброю і захопливою. Коли роздивляєшься його картини, вражаєшся якомусь особливому світлу, що пронизує все навкруги. Взагалі, світло - то чарівний засіб в малюванні. У Рокачевського світло якесь надзвичайно прозоре...

В Київському музеї висить в постійній експозиції дві його картини - портрет доньки (Аріадни) і портрет літньої селянки.
Я зараз покажу репродукції, але фіг ви зможете оцінити ту чарівність його картин. Я вже, мабуть, набридла зі своїми повторами, що картини треба дивитись наживо, бо тоді бачиш не просто красивості, а відчуваєш енергетику, поки ти дивишся на неї - ви перетворюєтесь в замкнуту систему і тобі вдається вловити не тільки настрій і роздивитися сюжет, а й побачити ті мазки, що створюють шедевр і ще щось - поза словами і пензлем.

(Не знаю, як кому, але мені здавалось, що біля кожної картини має бути якийсь хитроумний прилад, що от підходиш до неї - і раптом починає звучати тиха музика для настрою. Особливо музика пригодилась би для зайнятих і трохи глухуватих (був в мене один знайомий, який, коли ми бродили по Ермітажу і заблукали, "впізнавав" зали за ломберними столиками. Йому точно була потрібна музика, щоб зануритись в локальну атмосферу картини).

Ну, то таке. Я відволіклась. Отже:

портрет доньки

І вже не дитина і ще не дівчина. Підліток. Вона наче зупинилась на хвилинку і зараз зірветься і побіжить, але разом з тим відчуваєш якусь напруженість дитячого горя. Якась печаль притаїлась в чорних очах. Може розчарованість в першому коханні?  А в реалі вона веселіша, от:)



Жіночий портрет. 1865 р
Цей портрет проживає в Дніпропетровському музеї. Хто ця молода жінка? якась багата київська міщанка? поміщиця? хто зна... Взагалі, всі портрети мають супроводжуватись короткими біографіями художників і моделей - бо цікаво, чим все продовжилось і закінчилось:)


портрет літньої селянки

Спрацьована, але повна почуття власної гідності, сидить бабуся на фоні якихось темних колод. Але він так намалював, що то наче не колоди, а розвалини римського палацу і не селянка, а римська матрона.


в своєму саду. Рославський музей.

А це, схоже, ще одна дочка художника. І на її обличчі немає темної хмарки сумовитості, тільки спокій, задоволення і самовдоволення юності.

Вчора по лєнті проскочили перепости про всілякі корисні хитрості користування жж. Ну, і посилання на ТОП. я зайшла - вдруге чи втретє за своє жж-шне життя.
А шокласно - заходиш в цей ТОП ЖЖ, розділ "Україна", а там всі російською пи..ять які звьозди продалисьСобяніну, що вразило Наполеона в Росії, у скільки років убив Рамзан Кадиров свого першого росіянина, якісь чергові ігрульки в російській армії і те де і те пе.

Я правильно розумію, що топ-жж ділиться на два - загальний і Україну?

А чого так мало? Треба більше, більше! купу розділів! Казахстан, Арменія, Узбекистан, Латвия, Литва, США (США взагалі можна по штатам), Антарктика - щоб всюду могло пореєструватись вушле кацапйо і писати про Росію і російські теми.
Збудеться мрія пересічного росіянина - весь світ -російський! Хоч так...

На Хрещатику викопують чи перекопують нові, куплені по весні за якісь неймовірні гроші (типу, 5000 грн штучка) патички кінських каштанів. Посохли чогось... Пора нові купляти - ще дорожче.
* * *

На Хрещатику стоїть штук 7 високих тумб з назвами "мобільна бібліотека"на гострому дашку. Підійшла подивитись, що то за чудо таке.
По верху - надпис "За підтримки київської держадміністрації". Обклеєні тумби постером навкруг, що імітує книжкові полиці з книжками.
Смисл дійства в тому, що ти, прочитав інструкцію на тумбі, дістаєш свій тіліпон чи щось там у тебе є, підключаєшся до вай-фай, находиш mobilnaya biblioteka і качаєш собі на читалку попередньо вибрану на тумбі книжку в форматі pdf.
Звісно, де ж ще можна скачати собі книжку, як не посеред Хрещатику.
Цікаво скільки бабла з бюджету вгрохала на підримки цього супер-креативу міська адміністрація?

На "полицях" - типовий набір совєтскава інтєлігєнта в пєрвам поколєнії - асортимент радянського магазину "Стимул"епохи загниваючого совка.Пояснюю тим, хто не в курсі цього прекрасного винаходу радянської дійсності: збираєш 25 кг макулатури і обмінюєш на талончик з назвою дефіцитної книжки - Джека Лондона, Джером Джерома, Льва Толстого, Достоєвського, Кіплінга, Мілна тощо.
А як вас інакше заставити збирати макулатуру? До речі, а куди взагалі після СРСР ділась макулатура? Мені здається, її просто перестали друкувати... Хоча...:

От все це багатство - російські і зарубіжні книжки ( вт.ч. і дитячі) - і представлено на тумбах. Чомусь все російською мовою. Українською були окремо дві тумби. Одна "літературознавство" - ну, звичайно, страшенно популярний розділ для пересічного читача, його доповнювали книжки про вишивку, народні танці і все таке інше, що можна було б об'єднати під назвою "наші рідні постоли".
Друга - всяка художня література. Кинулась в очі Ірен Роздобудько. Можна навіть сказати - накинулась - багато її.
Зарубіжні автори, як натякають нам тумби, у нас зроду не перекладались на українську...

Цікаво, ці "бібліотекарі"свій набір на "бібліотеці Мошкова"поперли? А комісійні, цікаво, заплатили?

На українській тумбі прочитала ім'я автора (не я помилилась - там так написано було) "Митрофан Іларіон". В скобках стояло (Іван Огієнко). Митрофан - це замість "митрополит".

На одній із російських тумб був розділ "Эзотерика" (!) - багато представлений купою книжок якоїсь Анастасии Босых. "Исконный в Шамбале"чи може "Исконный Шамбалы" - я трохи забула назву, без сумніву, шедевру.
Зразу захотілось замовити і скачати обидві - і Ісконнава і Митрафана.
Ледве стрималась. Правда завдяки своїй непересічній силі волі і ліні я так і не дізналась , чи бесплатно чи за гроші несуть культурку в маси мобільні бібліотекарі...

* * *

У вулиці, яку я чомусь ніжно люблю - Сірий Пасаж (немає такої назви, але я її так називаю за сірий, відтінку попелу колір кварталу)і якби вона не була така широка - її можна було б прийняти за вулицю середньовічного європейського міста і легко уявити на ній дам в кринолінах, чоловіків в обладунках, з ...бластерами за поясом. Ну, такого - середньовічного з фентезі... мене перестріла худенька жінка і тицьнула в руки флайєр на кімнату жахів, і стала розказувати, куди мені йти - прямо завертала мене, як пастух вівцю, в одну з арок; при цьому оповідаючи які там страшні-жахи і скільки буде продовжуватись екскурсія. "Всєво пол-часа!", зманювала мене тьотя.
Я сказала, що боюсь жахів і не люблю лякатися. Ха! Вона легко відбила цей аргумент. Довірливо дивлячись на мене, заспокійливо сказала: Там єсть дєтская комната.І ваабщє - всє монстрьі із пап'є-маше".

* * *

На Городецького,9, відреставрували будинок Гінзбурга. Ох, ці київські дохідні будинки к.19 ст., які своїми багато прикрашеними фасадами більше за все скидаються на весільні торти.
Будинок Гінзбурга після ремонту може бути найкращим київським "тортом". Серед химерних кованих решіток, статуй богів, грифонів, атлантів, ваз, колон, що віддалено нагадують корінфський ордер (тільки в стоп'ятсот разів більш химерніший) - одним словом, серед буйства білої ліпнини на блідо-рожевому тоні еклектичного фасаду - в арці між грифонами по центру висить білий щит з таким же гербом.
На гербі два перекрещені молотки, по бокам колосся, зверху - п'ятикутна зірка. По низу в'ється надпис "МУП СССР!.
Ніхто не знає, що таке МУП?

* * *
В метро реклама на щиті вздовж стіни ескалатора, під стелею: "під патронатом Української православної церкви" , посередині надпис: "Гдє крєстілась Русь?" - судячи з надпису, десь в Москві, Знизу, знов українською, дати і місце де будуть давати відповідь на питання, на яке я і так правильно відповіла. Не піду.

Взагалі, в Києві трохи менше 100% надписів двомовних - якесь божевілля - рядок українською, потім два рядки російською чи навпаки.

Коли дивишся на портрет чи фото і знаєш щось про натурника - зовсім інакше починаєш сприймати і самезображення.Сьогодні про милу дівчинку з очима листопадового неба і  рожевими трояндами на капелюшку. Українську інфанту, як інколи називають цей портрет.

Я просила тебе написати мені, як у тебе з пенсією, чи одержуєш ти і скільки? Як з квартирою, як з книгами твоїми і моїми, і батька, чи були вони забрані зразу після суду? А також що з рукописами? Де вони і коли взяті, якщо взяті? Якщо ти мені ще не писала про це, то напиши. Напиши також, чи не знаєш, що трапилося з томом VI ("Історії української літератури"), який був в інституті, і з іншими тими рукописами, які я сама здала в Академію? І чи не чула чого-небудь про переклад шостого тому? Коли забрали книги, чи було відмічено, що там є бібліотечні книги, які необхідно здати?

Про все це напиши мені, дорога, але якщо тобі тільки не важко, спеціально ходити не потрібно, спішити мені нікуди! Напиши головне про себе, і скоро, як одержиш листа. Мені так цінно мати від тебе вісточку, як ти живеш, що робиш. Як твої очі, чи не втомлюєшся? Чи є у тебе що читати?

10.6.1941 р.

Це був останній лист до матеріінтелігентнійшої Катерини Грушевської - історика, етнолога, перекладача, відісланий з поштової скриньки № 686" 21, радянського концтабору в Магаданській області, бухта Нагаєві, Ельген.

Катруся, Колюня, Бобочка (такими іменами називали в сім'ї) - єдина і бажана дитина в родині Грушевськихнародилась 21 червня 1900 році, у Львові, де в той час працював батько - вмайбутньому академік і перший голова Центральної Ради Михайло Сергійович Грушевський.

Дівчинка булахворобливою - в неї зразу по народженні знайшли сухоти - тодішній світовий біч.

В єдину свою зіроньку батьки вкладали душу і всю свою любов. Ну, а так як вони мали кошти (Грушевські були заможні) - Катруся отримала добру домашню освіту, з раннього дитинства освоїла польську, німецьку, англійську, французьку і російську мови.Вона росла, оточена цвітом української культури - в їх домі бували Іван Франко, Олександр Олесь, Михайло Коцюбинський, Василь Кричевський.

Була дуже здібна, батько з гордістю писав про неї: "За які б речі вона не бралася, скрізь давала блискучі докази свого таланту”. Коли Катрусі прийшов час вступати до університету - в неї за плечима було вже заслання*, пережите у Симбірську,Казані, життя в Москві і Києві, та й університет був вже не св.Володимира, по-царські, а Народний Університет, а на дворі бушувала Революція і на всі груди співала Тичиненим золотим гомоном національного пробудження.

*М.С. було вислано царським урядом в 1914 р.

Хто зна, які переживання збурювали душу молоденької студентки - власне, ніякої біографії її немає. Так - пунктиром, а ви самі підкладайте: батьків тріумф - втілення мрії про відроджену країну, війна з Росією, окупація Німеччиною,Українська держава, війна з Польщею, війна з Росією, окупація Росією України.

Еміграція.

Женева.

Прага.

Відень.

Женевський університет.

Захопленість такою своєрідною ділянкою науки, як примітивні культури.

Перша наукова публікація Примітивні оповідання, казки і байки Африки й Америки".

Повернення в Україну в 24-му.

Це вже не та замріяна і сповнена ентузіазмународна Україна, але ще й не зовсім байдужадо ступеню окостеніння розумуі паралічу волірадянська Україна. Ще режим хоч і обіцяє випити всю кров і перегризти горло, але поки що тільки шкірить вампірські ікла в страхітливій посмішці. Страхітливій, алеще посмішці - тому і батько і донька займаються тим, для чого народились - наукою.

Успадкувавши волячу працездатність і батькові ж організаційні здібності, Колюня організовує Кабінет примітивної культури при Всеукраїнській Академії Наук, працює в Культурно-історичній Комісії та Комісії історичної пісенності, випускає книгу "З примітивної культури", збирає біля себе коло однодумців (від студентів до академіків), що так само, як вона - захоплюється українським фолькльором (це друга ділянка її наукових інтересів) дослідженнямзвичаїв та побуту українського народу.

ЇЇ стараннями було проведено ряд експедицій на Запоріжжя і Чернігівщину. Вона налагоджує сітку кореспондентів по всій Україні, що присилають їй фолькльорні матеріали з усіх усюд. Її стараннями в 1926 році починає виходити товстийквартальний (!) науковий журнал "Первісне громадянство і його пережитки на Україні". Матеріали його неповторні - наукові статті друкуються як місцевих авторів, так і закордонних.

Нарешті вона випускає десятиліттями неперевершений науковий збірник українських дум аж в 50друкованих аркушів і готує до випуску другий том. А в планах - підготовка до третього, четвертого, п'ятого, шостого - робота для колективу науковців задумана широко - від музики до історичних паралелей і мотивів цієї унікальної поезії.

Їй всього лиш 27-м.

Їй потрібна подальша інформація для досліджень. Порадившись з родиною, на сімейні кошти (хе-хе, а в наш час в Париж з дєвачкамі за держрахунок катаються різні чиновничі нікчеми, а мажори витрачають гроші зовсім не на науку)Катерина вирушає в наукову подорож за кордон – Відень,Париж, Берлін. Піврічна подорож вийшла успішною – користуючись матеріалами Французького етнологічного інституту і «Народознавчого музею» в Берліні встигла не тільки видати декілька наукових праць, а й залучити до співпраці з Історичноюю секцією ВУАН відомих західних вчених.

Інтенсивність її роботи була колосальною якщо врахувати, що тільки виїхавши за кордон, у неї сталось загострення туберкульозу і Катря мусила три місяці лікуватись в спеціалізованому санаторії.

Вона читає курс для студентів, випускаєжурнал, працює над другим томом «Українських народних дум», що побачив світ в 1931 році (з великим науковим апаратом до них).

В 1930 році ГПУ з метою дискредитації і ліквідації української, ще «незалежницької» інтелігенції, організовує процес СВУ (Спілки Визволення України).

За деякими даними по цій справі по всій Україні постраждало близько 30 тисяч. А головними фігурантами стали віце-президент Академії Наук академік С.Єфремов ( в свій час заступник Голови Центральної Ради), керівний діяч УАПЦ В. Чехівський (прем’єр-міністр УНР), літературний критик і письменник А.Ніковський (міністр закордонних справ УНР), письменниця Людмила Старицька-Черняхівська (дочка відомого письменника і драматурга Михайла Старицького і активна громадська діячка часів УНР і її чоловік – видатний вчений-гістолог О.Черняхівський і багато-багато інших.

(стільки було справ, що шили «націоналізм» і задуми зробити Україну незалежної від СРСР і всі носять мітку «сфабриковані ГПУ». Фігурантів цих справ так багато, що вже хочеться, щоб і справдіці люди були «винні» в тому, що боролись проти людоїдського режиму, за свободу своєї Батьківщини).

Для Академії наук настали складні часи – її склад було значно проріжено, багато видань, в т.ч. і ті, з якими співпрацювала К.Грушевська, закрито, а науковці, що залишились на волі, жили в шоці і страху - над всім протягнулась тінь від перепончатого крила ГПУ.

Для Грушевських стало зрозуміло, що вони теж на «крючку». Єдиним виходом, щоб зберегти свободу і можливість працювати був від’їзд у Москву, в 31-му у довготривале відрядження.

Катерина допомагала батькову в його роботі надсьомим, восьмим, дев’ятим томом «Історії української літератури», десятим томом «Історії України-Руси».

І, раптом, абсолютно несподівано, від причини від якої ніхто досі не вмирав – від невдало проведеної операційки по вирізанню … фурункула помирає Михайло Сергійович Грушевський. (а от цікаво, чи це була природня смерть чи одна з тих таємних вбивств ГПУ замаскованих під природню смерть, коли вони з тих чи інших причин вважали, що людину простіше вбити ніж шокувати її арештом країну).

Точно відомо, щоматеріали на "справу" М.С. збиралися.

Михайла Сергійовича Грушевського було поховано на Байковому кладовищі в Києві, а за сім"єю Грушевських, за розпорядженням уряду УРСР, закріплено проживання вбудинку на вул.Паньківській. Катерину було запрошено працювати в комісію по вивченню наукової спадщиниакадеміка М.С.Грушевського.

З нелегким серцем, мабуть, повертались Марія Сильвестровна і Катерина Михайлівна в розгромлений Київ. Київ, в якому вже не було багатьох друзів, знайомих, родичіві колег: Іных уж нет, а те далече (с).

Але кордони закриті, втікати нікуди - треба якось жити. Жити, щоб завершити місію великого українського історика Грушевського, і Катря самовіданно поринає в роботу."Працювала вона, - писала потім мати, - можна сказати безпереривно, не виїжджаючи на літній відпочинок, і це тому, що хотіла якнайкраще і найшвидше виконати заповіт батька. Тому і відклала остаточну обробку своїх наукових праць. Вона від природи хвороблива, а посилена праця без відпочинку ще сильніше підірвала її здоров'я".

Протягом року були впорядковано і видано першу частину десятого тому "Історії України-Руси". Він майже одразу був вилучений з вільного обігу. В 1937-му упорядкований шостий том "Історії української літератури", до наступного року був підготовлений до друку сьомий том "Історії української літератури".

10 липня 1938 р. їїбуло арештовано. Молох дожирав те, щодивом вижилов п"ятирічку винищення України 1929-1934 рр.

"Грушевська Катерина є дочкою одного з видатних керівників української контрреволюційної націоналістичної організації Грушевського - колишнього голови українського уряду при Центральній Раді (помилка - М. С. Грушевський був головою Центральної Ради).

Грушевська Катерина жодного вченого ступеня не має, звання наукового співробітника їй присвоєно самим Грушевським. За наявними даними, вона в 1927 р. виїжджала за кордон.

Грушевська К. М. підлягає арешту.

Начальник ІІІ відділу УДБ НКВС УРСР капітан держбезпеки Ратинський".

Хворобливу жінку, що жила з старенькою матір"ю прибуло арештовувати аж десять енкаведистів. Рукописи - батька і її, недоукомплектовані праці, книги, наукові розробки, масив виписок з архівних документів було вилучено і згодом знищено.

Страшно навіть подумати, скільки всього вартісного для науки і культури загинуло в жорнах радянського варварства.

Справу вів відомий київський кат і садист слідчийХаєт. Невідомо які способи зізнання застосовувались до Грушевської. Протягом місяця вона не давала свідчень, але потім зламалась.

15 серпня під диктовку слідчого визнала себе винною у намірах запросити німців в Україну,  у підготовці повстання в Україні, для якого під виглядом етнографічних експедицій приймала участь,у залученні і формуванні повстанських кадрів, що вела переговориз П.Любченком, з В.Затонським, М.Поповим, Ю.Коцюбинським (мабуть, щоб охопити повстанцями і Червону Армію і партійну організацію), проводила зустрічі з М.Бухаріним(!), залучила до змови галицьких націоналістів - М.Кордубу, К.Студинського, І.Крип"якевича і т.д. і т.п.

Весною 1939 р. Катерину Грушевську було засуджено до 8 років у виправно-трудовому таборі, 5 років "поражєнія в правах" і конфіскації всього майна, що їй особисто належало.

Стара мати рокамиробила все можливе, щоб добитися пом"якшення вироку, писала багаточисленні заяви, підключала знайомих, просила, вмовляла - апелювала до серця ("в неї слабке здоров"я!") і до розуму (" вона могла б дати ще багато науці, так як добре до роботи підготовлена, з великою ерудицією").

Марно. Ну, так для того і саджали, щоб не могла ані вижити, ані дати ще так багато науці.

Війна. Україну і Київ зайнято німцями - зв"язок перервався. Але як тільки Київ був знову зайнятий радянцями, Марія Сильвестровна поновлює пошуки Колюні.

Марно.

Виснажена голодом та горем Марія Сильвестровна помирає в 1947 році. А в 1948-му на її адресу приходить лист від невідомої:

"Здрастуйте, дорога і мила Марія Сильвестрівна. Одержала Вашого листа... Зараз же відповідаю... Та дама, яка бачила Вашу Катерину Михайлівну в минулому році на станції"Уфа", зустрілася з нею і провела з нею декілька місяців. Тепер дозвольте мені Вам повідомити деякі відомості про Вашу дочку. Катерина Михайлівна зробила на мене особливе і виключне враження. Вона мене зачарувала з перших фраз, коли я з нею познайомилася. Я з нею зійшлася характером, і, можна сказати, здружилася, як з рідною сестрою. Прекрасна як людина; я з нею просиджувала по декілька годин і ніяк не могла відірватися від її прекрасних оповідей, моралей, лекцій, які вона мені читала, і моральностей, які вона мені наставляла. Маріє Сильвестрівно, коли ми просиджували з нею вечорами (вдень ми потрошки працювали), вона мені часто говорила, коли ми згадували про їжу, що мамочка мені готувала якось дуже смачно, моя мамочка готовила печиво, торти дуже смачно, і я б зараз з'їла хоча би кусочок тої лакоми, що готувала моя мамочка.

...Адже це неволя, прийшлося підкоритися, назначений був етап, і Катерину Михайлівну відправили, а мене залишили в таборі. Дальше її доля мені невідома".

За документами КДБ Катерина Михайлівна Грушевська померла 30 березня 1943 р. в Темлазі, поховано її в Новосибірську. Могила невідома.

ПОРТРЕТ К. М. ГРУШЕВСЬКОЇ В ЮНОСТІ

Катерино Михайлівно, панно Катрусю!

Стоячий “колнєжик”,

Пелюсткова шкіра блондинки

І рот недитинно-владний…

Метикований львівський фотограф

позу обрав як належить,

Впізнавши в моделі Веласкесову інфанту.

Ах панунцю Катрусю,

до тамтої війни — як до літа,

Іще далі — до Києва,

А ще далі — чорніє розтруб…

Ще Ви вчитеся

греки й латини, як на ніч молитви,

Зневажаєте залицяльників

і читаєте “Що таке поступ?”.

Ах панунцю Катрусю —

капелюшик з широкими крисами!

Але — сіра паморозь погляду:

в що вслухались? Куди Ви дивились?..

О, як міняються лиця мертвих, коли на роду написане,

Ніби світло з дверей прочинених, надає їм інакший вираз!..

Ви вслухаєтесь, так!

(Чи то стогін з могильної ями —

Наростаючий звук — з року в рік — наче здушеним криком?)

Бути Грушевською родом — уже-бо незмивна пляма,

Бути Грушевською духом — гріх, непростимий вовіки.

Наростаючий звук?

Наперед?

Вдовж століття?

Це ж анти-

Історичний підхід — метафізика, панночко, бляґа,

Катерино Михайлівно, ніжна білява інфанто,

Скількисьзначне число у космічних архівах ГУЛАГу!

(Звук наростає: паперів батьківських

Роздертих шурхіт — і в грубку. Амінь.

І з тріском згоряє Том Одинадцятий —

І всі наступні, которі за ним.

Звук: це — щурі, що урозтіч ринулись,

це — об стільницю дубовий кулак:

Трах! гімназисточка-

професорівночка-

інтеліґенточка, мать твою так!..)

…На гімназійному фото

вицвів погляд ледовий, аж білий, —

Так, немов за чверть віку до того

Ви вже вміли дивитись як треба! —

Катерино Михайлівно,

панно Катрусю, що стали-сьте пилом,

І не табірним — зоряним: Вами засіяно небо, —

Убієнні невинно історики вичахлих націй,

Ви — найперша їхня заслона,

Ви — варта в обложенім стані…

Катерино Михайлівно, панно Катрусенько, де Ваша праця?!

Наростаючий звук…

Наростаючий звук…

Наростає…

(Оксана Забужко)

У неї був котик і песик, їй було 3 роки. Батьки водили її на сеанси до Івана Труша, але закінчити портрет з натури художнику не вдалось - Львів , як Лондон - дощовий, а дитина була хвороблива -тому капелюшок Труш змалював з фотографіїКолюні.

За портрет доньки Михайло Грушевський заплатив 100 золотих ринських (для порівняння: за портрети В.Антоновича, М.Лисенка, П.Житецького та І.Нечуя Левицького, виконані у Києві 1900 р., І.Труш отримав від НТШ по 70 золотих ринських за кожний)

Іван Труш писав до Марії Сильвестрівни: «Якби я був в иньших обставинах, то бажав би Колюні вийти за мене — но тепер сего бажання висказати не можу, тимпаче, що я в 15 разів старший за неї. Проте бажаю їй, щоби була гарненька і щаслива уже з ким іншим».

На львівській віллі портрет зберігався до кінця 1941 р., коли німецька окупаційна влада зажадала звільнити помешкання. Архів, бібліотеку, збірку старожитностей, меблі учні та друзі перевезли до НТШ, окремі речі успадкували рідні Марії Сильвестрівни. Портрет Кулюні племінниця Ольга Мочульська (уроджена Вояковська) перевезла до Станіславова (Івано-Франківська), а після її смерті він повернувся до Львова, до внучатої племінниці Тетяни Зінько (уроджена Калитовська).

Саме в її помешканні 1994 року співробітники Історико-меморіального музею Михайла Грушевського вперше побачили портрет Кулюні роботи І.Труша (окрім цього портрета 1909 р. в Криворівні був написаний ще один Михайлом Жуком). Запам’ятався пошкоджений носик (втрачена фарба), який тепер, делікатно відреставрований, став одним із додаткових аргументів автентичності твору.

2002 р. портрет Катерини Грушевської пензля Івана Труша було представлено на одному з київських аукціонів. Упорядник цього аукціону, власник антикварних салонів «Епоха» Федір Зернецький, передав цей унікальний твір в дар Історико-меморіальному музею Михайла Грушевського. І вже тоді, за декілька років до відкриття музею, ми знали його місце в омріяній експозиції.http://vuam.org.ua/uk/802:Портрет_Катерини_Грушевської

Воно, звісно, Допа є Допа чи правильно Дупа, але ж скільки будуть цвісти буйним цвітом ці Допи? Чому воно свої неумності і пришиблені совєтські штампи не соромляться озвучувати?
Як обридло хамство...
Де ці, блін, націоналісти, які так вміють пристрастно захищати будинок Тягнибока чи не Тягнибока і паразитувати на іміджі ОУН і УПА...Хоч би твітер цьому виродку поламали б.
Власне, яка різниця в данному разі "націоналісти" не "націоналісти", хто-небудь - поламайте твітер  цьому губернатору - нехай зарубає собі на носі, що просто ляпати язиком,  а тим більше приймати будь-яке  рішення, не ознайомившись з історією питання - ознака бидла і непрофесіонала.


Originally posted by lovkyj_man at Юрій Володимирович Шевельов на вістрі боротьби

Часове. Дудіти почали ще перед шостою.
Інтернаціональне. Посміхнула група якихось азіатів (китайців? корейців?) загорнута в українські прапори.
Національне. Взагалі весь центр жовто-блакитний.   "Слава Україні!" - у відповідь з іншої групи народу: "Героям слава!". Багато української.
Жіноче. Кількість моцних хлопців, що йдуть на футбол, відрізняється від середньо-статичної по Києву.
Ще інтернаціональне. Англійці засіли в ресторані на углу Рогнідинською. Диспозиція у них була хороша - за спиною будинок, з другого поверху ресторану теж виглядали англійці, взагалі завішаний балкон був якимись прапорами - червоним на білому тлі, перед будинком стояло чоловік шістдесят, надійно прикриті парапетом, з правого флангу огорожа, тільки лівий оголений, але там чатували пару беркутят.
І всі ці англи щось галайкали дружно на паралельну сторону, де йшли українці. Наші почали тихенько збиратись, але поки я там проходила їх ще було мало - народ тягнувся до Олімпійського більше Еспланадною від бульвару Лесі і Великою Васильківською. Над невеликою купкою вдягнутих в жовто-блакитне віяв вітерець розгубленості - що робити? Галайкати у відповідь? Що? Бігти битись?
Витріщались на англійців, як на абізян.Ті шкірили зуби в посмішці...
Природнє.В Київ повернулось тепло.

Це уривок з фільму "Великий вальс" ("Большой вальс" - скоріше так це кіно знайоме).
Оперна пріма, зірка Голлівуду Міліца Кор'юс, що за роль примадонни Віденської опери Карли Доннер отримала "Оскар" в 1940-му, жила в Києві (1918-1927), вчилась тут музиці,  і співала в українській академічній капелі "Думка".

Я вважаю, що скорочення більше ніж удвічі обсягу споживання російського газу за останні три роки, збільшення вдвічі вартості транзиту, організація реверсних поставок природного газу з країн ЄС, початок видобутку сланцевого газу, проектування LNG-терміналу та інші корисні речі — все це позитивні наслідки роботи газових угод, підписаних в 2009-му році.http://www.pravda.com.ua/articles/2013/09/16/6998053/

25 липня 1652 року було весілля. Ні, Весілля! Опецькуватий як біб батько нареченої ховав в чорній бородіі затаєну кволу посмішку, а в очах недобрий блиск.
Вбраныі в шовк і парчу гості осудливо шушукались, схиляючись одне до одного кружевним жабо.
Звуки запального танцю, чужого в цій стороні, витісняли повітря і наповнювали душі присутніх змішаним відчуттям шалу, захоплення і розтрощеної гордощі - шлюб був нерівний і запросто міг проходити під римським гаслом "горе переможеним!". Син Господаря, п'ять племінників - сини двох рідних братів і найближчі бояри прямо зараз перебували в заложниках у, получається, свата - холєрно, як далеко, аж в Чигирині.

В середині зали лихо відбивали закаблуки женихові дружки і свати.

Наречений і наречена сиділи спокійно , чинно. Обоє були вдягнуті по тодішній моді - в східне вбрання, на голові нареченого красувався тюрбан, прикрашений дорогим пером білої цаплі. Його молоде обличчя видавало, що цій людині в 21 рік "пощастило" пройти багато і, якщо і було воно колись безтурботне і лагідне - то пережите стерло цей вираз без сліду. Видно було, що цей чоловік мав характер берсерка.

Він та його найближчі були вдягнуті багато, але цього не можна було сказати про весь почет - серед супроводу були люди, найдорожчою прикрасою яких був довгий оселедець і вуса. Воно, власне, і не дивно -весільний почет був нескромний - декілька тисячний. Власне, це була армія, що завоювала в 1650 році Яси, а півтора місяця назад розмела армію гетьмана Калиновського в битві під Батогом, а голову самого гетьмана посадила на палю (до слова, начебто він до того сватався до Розанди) і примусила правителя Молдови дати згоду на шлюб воєводиної дочки Розанди і гетьманського старшого сина - Тимофія.

Неподалік від того місця, де сиділи наречені, почулась якась розмова. Свашка Стаська Курпичка, зауваживши невдоволені обличчя молдавських вельмож гостро зауважила:
«Чи ми до вас на кепство приїхали? Коли ви пишніші від нас, то чому свою дочку за козака даєте?»

Очі молодого насмішкувато блиснули, він рвучко піднявся, взяв на руки ніжну як лілея молоду, виніс її в коло - музики вдарили! - і закрутив її в танці. Крапку в танці поставив довгий-довгий поцілунок при всіх...

Всі вже, певно, здогадались, що це було весілля Тимофія Хмельницького і Розанди Лупул - дочки Господаря Молдови Василя Лупула (Лупу). Тодішня Молдова - це частина теперішньої Румунії. Ми вважаємо Україну прохідним двором зі Сходу на Захід і з Півдня на Північ, але ми просто погано знаємо історію Молдови.
Як відомо, ніщо так не піднімає дух, як знаття того, що тобі не найгірше з усіх. Молдова - це така збірка різних князівств, по якій якої тільки холєри мами люду не топталося - угорці, поляки, румуни, татари, турки, українці.

Шлюб Розанди і Тиоша був одним із акордів в довгограючій політичній комбінації Богдана Хмельницького по легитимізації династії Хмельницьких на троні України і створенні пояса союзників. Крім того, що Лупул сам по собі управляв чималою територією, його старша дочка, сестра Розанди - була заміжня за одним із найбагатших і найвпливовіших і найродовитішх вельмож Східної Європи - Яном Радивілом, Великим Гетьманом Литовським. (Гостра, як перець Галина Журба писала, що Радивіл - то зполонізоване прізвище...Рябовіл).

Цим шлюбом, крім династичних, Хмельницький добивався декількох цілей - позиції України в Подунав'ї і на Балканах міцнішали, Польща була позбавлена союзника, діти Розанди і Тимоша мали право на Молдавський престол, через Марію, сестру Розанди Хмельницький мав вихід на Радивіла і шанс перетягнути його на свій бік (що частково вдалося - два брати Радивіли - Януш і Богуслав перейшли на сторону шведського короля Карла Х Густава, союзника Гетьмана і, відповідно, стали воювати проти Польщі від чого та трохи не кирдикнулась, що через пару століть надихнуло на знамениту "трилогію"Генрика Сенкевича, а Єжи Гофмана на фільм "Вогнем і мечем", з якого українці, за браком власного кіно, нарізають патріотичні кліпи на ютубі).
А ще Хмельницький збирався видати котрусь із своїх дочок за валашського Господаря, самого Лупу пересадити на трансільванський престол.

В наші демократичні , чи скоріш простецькі часи ми навіть не розуміємо, що в той час означало мати не просто владу і титул, а ще й Кров і Рідню. Хмельницькі хоч і були шляхтичами і і могли похвалитись, що їхній предок Венжик Хмельницький був другим, після Лянцкоронського козацьким гетьманом (перша половина 15 ст), все ж таки по матері - Ганні Сомко були з міщан.

"Правда то є, що я - лихий і малий чоловік, але мені то Бог дав, що я є єдиновладцем і самодержцем Руським", - так заявив Хмельницький у 1649 році і це був не пустий епатаж перед польською делегацією, це був плані дій, реалізації якого Хмель присвятив залишок свого життя.

В часи, коли батько Хмель давав чьосу пихатим магнатам і королям і грав першу скрипку в складному політичному вузлі Східної Європи- були часами, коли в мистецтві безроздільно панував Рембрандт.
Він мав багаточисленних учнів, а слава його була така велика, що кожний заможний пан, що відвідував Амстердам - бажав мати портрет від Рембрандта.
І якщо не самого Рембрандта, то хоча б в його стилі - що і задовольнялось багаточисленними учнями Майстра. Можна сказати, що все було поставлено на "поток". До останнього часу вважалось, що пензлю Рембрандта належить 800 картин, розкиданих по різним збіркам музеїв і колекцій, а після великого дослідницького проекту по автентичності його картин список скоротився до 350.

Ці, хто дочитав до цього місця, мабуть дивується, де Крим, де Рим - де Рембрандт, де Хмельницький і який зв'язок між одним із найкращих вершників Європи, який за свідченням Павла Алепського: "«стріляв з лука правою рукою і лівою, рубав шаблею, стріляв з рушниці з-під черева свого коня і так побивав ворогів» і художником, що запалив своєю темнуватою, стриманою палітрою і пристрастною манерою багатьох послідовників?

Та просто все. Два портрети. Два весільних портрети - Тимоша і Розанди.




Рембрандтовський стиль особливо відчувається в портреті Тимоша. В три чверті розвернута постать (зі спини) в непорушній позі - набуває енергійності і здається рухомою, світло, що падає на очі - увиразнює нахабний погляд темних очей і заодно підкреслює великий тюрбан.

Якщо портрет Тимоша втілює в собі енергійність і деяку чоловічу брутальність, то портрет Розанди - більш ліричний, художником схоплений розумний вираз обличчя (Розанда знала декілька мов і схоже від природи не була тупою), але разом з тим художник підкреслив і її покірність.

Вона теж вдягнута в турецький тюрбан - одяг подібного зразка був популярний в ті часи не тільки в Україні-Молдавії-Польщі, а й взагалі в Європі - володінняОсманської імперії закінчувались десь під Австрією, в різний час Франція ходила в союзниках Османів, а Венеція і Мальтійський орден, благословенні Папою, вели перманентні війни з турками в Егейському і Середземному морях.
Небезпека завжди стимулює увагу і збуджує цікавість. (хе-хе, якби не більшовики з їх експансією "світової революції" - російська література навряд чи вивчалась в західних університетах).

Поставлені поряд - ці портрети виглядають дуже гармонійно.

Ким і коли і де саме були написані ці портрети, певно, назавжди залишиться таємницею. Але скоріш за все це був якийсь учень Рембрандта... Орієнтуючись на записи диякона Павла Алепського портрети були написані з натури.
Парочка голандців в той час ошивалась по Україні - Абрагам ван Вестерфельд і Вільгельм Гондіус - обидва, до речі, були на службі у Радивілів, але схоже був ще третій голандець, учень Рембрандта.

Відомо , що шлюб не був вдалим, хоча , за свідченням очевидців, схоже, що Тиміш і Розанда тягнулись одне до одного і в них могла вийти нормальна, а не тільки династична (отже за розрахунком) сім'я.

Але. Але. Рок..
За декілька місяців після весілля Василя Лупу завдяки змові зкинули з молдавського престолу і він побіг до свата просити про допомогу. Богдан не був зацікавлений мати в сватах відставного правителя і він мусив, хоч справи в Україні йшли не блискуче, надати Василє військову допомогу.

Заключивши з султаном угоду про те, що молдавські князівства перейдуть під його контроль, Хмельницький довірив командування військом Тимошу.
В кінці травня 1653 року козацьке військо зайняло Яси - столицю Молдови, розгромивши волоське-семиградське військо. Тут би тестю і заспокоїтись, але апетит приходить під час обідуВасиль почав підбивати зятя продовжувати похід. Чи то бажаючи вгодити своїй дружині, чи то просто потураючи своїй запальній вдачі, Тиміш, не дивлячись на остороги радників, яких приставив до нього батько - вирішує продовжити похід і переходить кордон Волощини. Спочатку справи йшли непогано, було виграна битва під Фокшанами, армія практично дійшла до столиці Валахії - Бухаресту. І тут була... розгромлена в бою під Фінтами.

На боці Валахії і Трансильванії відкрито виступила Польща, в Україні виник бунт - знесилені довгою війною, мором і грабіжництвом татарських союзників рядові козаки відмовлялись іти воювати в якусь там Молдову за інтереси албанця Лупула. Хмельницькому ледве-ледве вдалось утихомирити козацтво.

Залишкам війська під командуванням Тимоша ворог вчергове наніс поразку, а в цей час султан назначив правителем Молдови (це князівство було васальним Османам) Георгііци, який і скинув з трону Лупу і переміг військо Тимоша - тим самим вдарив під дих Хмеля.

Зірки не складались на користь планів Хмельницького.
Тим не менш, Богдан зробив ще одну спробу посадити на молдавський трон Лупу і в кінці літа 1653 року посилає невеликий, у 8 тисяч, експедиційний корпус Тимоша до Сучави.

Невдовзі місто було взяте козаками. Але ненадовго. Об'єднані війська Юрія Ракоци, Матея Басараба і Стефана Георгіци (князів Трансильванії, Валахії і Молдови) взяли в облогу Сучаву.

Під час однієї контратаки 15 вересня Тимофій Хмельницький був убитий...

Не дивлячись на загибель командира, сучавський гарнізон не здався, за деякий час було укладено почесне перемир'я, козацьке військо при повному озброєнні вийшло з фортеці, забравши тіло командира, і відійшло в Україну.

Зі смертю Тимофія закінчився експансійний дунайська-балканський напрямок політики Хмельницького і мрії про династію.

Розанда в кінці грудня того ж року народила двох близнюків. Відомо, що вдова довгий час жила в Чигирині, потім в Рашкові. За іншою версією, в Ясах - коли молдавський престол зайняв її брат Стефаніца (небезпечний то був трон - не засиджувались на ньому чомусь) вона жила в Ясах, де і була в кінці-кінців убита поляками, як невістка гаряче ними любимого (в лапках) Богдана-Зиновія Хмельницького.
Яка була доля близнюків незрозуміло, окрім того, що ні в яких політичних розкладах тієї пори вони участі не брали. Отже - померли ще не досягнувши дорослого віку.
Василя Лупу було схоплено ворогами в рік смерті зятя і кинуто в Стамбулі тюрьму, де він за рік і помер.


Василь Лупу - фреска. Ateneul Român.Бухарест


Богдан Хмельницький. гравюра Вільгельма Гондіуса за малюнком Абрагама Вестерфельда.


P.S. на жаль, кращої якості портрети Розанди і Тимоша мені знайти не вдалось. Мені обіцяли зробити знімки цих портретів у Львівському історичному музеї, де вони і знаходяться, але щось, видно, не зрослось. Традиційно вже - як у кого буде змога відвідати тамтешній музей - сфотографуйте, будь ласка, і повісьте в інтернеті.

А чому в дощ дощові черв'яки виповзають на асфальт?

Ідещ, а вони валяються трупиками. фе:((

демонтували в Харкові меморіальну дошку Шевельову.


вважаю, що це яскрава ілюстрація справжнього положення українців в начебто своїй державі. Справжнього колоніального.

Як відомо, рішення ФІФА покарати Україну і Львівський стадіон зумовлені докладом ФАРЕ. Експертом від ФАРЕ по Україні виступає такий собі Павло Клименко.

Павло Клименко опублікував в блозі ТЕКСТІВ розгорнуте пояснення які фактори вплинули на його висновок.

http://texty.org.ua/pg/blog/nartext/read/48706/Hto_naspravdi_vynen_u_mozhlyvomu_pokaranni_ukrajinskoji

що Едмара ображали расистськими проявами він зробив висновок базуючись на коментарі невідомого юзера
на форумі (!!!) після матчу.
банер з галицьким левом - гербом Львова - зараховує до нацистських символів. Ну, от хто знав, що нацисти носили лева на жовто-блакитному тлі, як не Павло Клименко.
а якщо користуватись його логікою, що той лев - то шеврон дивізії СС Галичина, то з якого переляку ця дивізія вже зарахована до "нацистів"і "нацистських злочинців"?
Наскільки я пам"ятаю - міжнародні суди, що проводились два рази щодо дивізійників ніяких подібних висновків не зробили.

Наступним логічним кроком ФАРЕ повинен бути вертикт на збірну Росії за "нацизм", бо бачте, державний російський прапор використовувався в часи війни РОА. Ну, і на збірну Фінляндії теж - в неї прапор теж підозрілий, вже не кажучи про те, що гімн Німеччини - той самий гімн, що і в часи Третього Рейху.

Боротьба з проявами расизму, нацизму і дискримінаційними проявами обертається на свій антипод - на ті самі дискримінаційні прояви.

це повний текст статті про іконопис в бароко, який в свій час в скороченому вигляді розмістили ТЕКСТИ.
я не хочу постити ілюстрації - вже доволі їх розкидано по жж і в тій статті - залишу тільки деякі посилання.
Попереджаю - тексту багато (настільки, що не вліз в один пост).

Бароко? Ну, хто ж не чув про бароко…
Багато церков, набагато менше будинків ( люди до 18 ст. були свято переконані, що жити треба в дерев’яних будинках, тому так мало споруд не адміністративного значення в Україні збереглось). Ну, що ще? А, ну щось там в літературі, - зморщить лоба начитаний українець і згадає Лаврентія Зизанія, Прокоповича і обов’язково Сковороду.
А православ’я, та ну – який же притомний офісний робітник буде цікавитись релігією?

Під впливом російського інформаційного простору, постійних візитів в Україну (слава богу, вже рідше) Патріарха Московського Кіріла, частини кліру незрозумілої структури - з назви Українська православна церква, з дій - Московського Патріархату, зформувалось скептичне відношення до всього релігійного.
Більше того, українська спільнота взагалі вважає, що православіє буває тільки у формі російського православ'я: зі зрощенням влади і Церкви, з домінуванням обрядовості над суттю, з поставлення християнських заповідей на службу російському пожерливому націоналізму.

Між тим, як казав видатний український філолог Потебня, кожний народ виробляє своє християнство, згідно власного світогляду і естетичних уподобань.
Вірити в бога чи не вірити – справа інтимна, але те, що релігія наклала величезний відбиток на культуру, заперечувати годі.
От про християнство, що виробив український народ, про його етику і головне, естетику - ми і поговоримо трошки. Мені не вдасться розкрити тему християнства на території України-Русі – для цього і книжки не досить. Торкнусь побіжно тільки одного славного періоду: 17-18 століття, періоду прикрашеного стилем бароко, але і тут обмежусь такою специфічним напрямком, як сакральне мистецтво іконопису.

***
Чернець потер почервоніли очі і відсунув стільця. В бібліотеці було темно і коли він зайшов туди, то збирався винести "Rosarium"на вулицю - на світло, але відкривши - так захопився, що навіть полінувався зробити надмірні рухи – не міг відірватися.
Краса..., -зітхнув подумки і на очах виступили сльози: від замилування і від щемливого жалю. Поряд на столі лежав заповіт отця Антонія і власне, цей альбом був із спадщини, що заповів покійний ігумен Києво-Печерській іконописній майстерні. Свічка ледве вихоплювала із темряви ряди книжок обабіч.
http://spadczyna.com/art/tarasievicz_a/014.jpg
Олександр Тарасевич - (близько 1640-1727) Поклоніння волхвів. із книги Rosarium
Згадався давній візит, коли в граверну майстерню зайшов гетьман з племінником, а отці Алімпій і Антоній їх зустрічали, і цей же альбом показували. і Войнаровський сказав, що гравюри Тарасевича нагадують йому Дюрера: »ну, воно і не дивно – наскільки я пам’ятаю, ви вчились в Баварії, в Аусбургу, у братів Кіліанів?», - звернувсь до ігумена. Той кивнув.

А гетьман лукаво зауважив, що іконописці настільки іскусні в живопису, наскільки і в лестощах - ігумені Марії* було приємно, що її в проповіді на Зеленій Неділі настоятель Іосаф Кроковський порівняв з княгинею Ольгою (ох,жінки!:) , а його самого з Володимиром Великим**, але самому гетьману до богатирської статури намальованого св.Володимира далеко.
О, - промимрив тоді, зніяковівши, ще молодий Алімпій, - ви як новий Володимир, муж державний і славний захисник віри православної".

*Мати Мазепи
**»мазепинська капела» в Софії, образ св.Ольги і св.Володимира обіруч від Христа

Давно то було. Згинув засланий до Сибіру Андрій Войнаровський, немає вже давно гетьмана, навіть за ім"я його - правителя славного, за якого процвітала Україна, фундатора стількох храмів, царським указом заборонено молитися, а велено проклинати, але стоять храми і живе і славиться по всьому православному світу Києво-Могилянська Академія і іконописна школа при ній.
Він вийшов на двір і сонечко засліпило його. Чернець посміхнувся і попрямув туди, де в холодочку, під кленом зібрались учні.
З-під куща рожевої півонії назустріч йому вискочив чорний песик і привітно замахав китецею хвоста, лащачись. "Хороший Жучок", - сказав чернець, чим викликав ще більший приплив радості у собаки.

Алімпій окинув довкілля: блакитне київське небо залило краєвид, зливаючись з Дніпром, бані Успенського собору, перебудованого італійцем Себаст’яно Браччі блистіли сонячним блиском, буйна червнева зелень накрила Печерське містечко з білими хатками.
"Навіки тобі,Господи, вдячні люди за те, що створив таку красу, а мені дав можливість її так довго споглядати", - возніс неканонічну подяку богу, погладив вузькою долонею чиюсь русяву голову - назустріч йому глипнули розсміяні сірі очі.
Учитель посміхнувся: Отже, сьогодні, дітки, ми малюємо Тінторето "Викрадення Єлени".
В цій замальовці про першу третину 18 ст. неправдою є тільки сама сцена, але такою вона могла бути, а книжки, якими користувались митці Києво-Могилянської мистецької школи і те як вивчали учнів - чиста правда.
Вони малювали з натури, копіювали картини Тінторетто, Ель Греко, Брейгеля, Рубенса, гравюри Піскатора і Гергарда де Йоде.

***
Русь в 16 столітті була полем боротьби різних конфесій. Стук молотка Лютера у Віттенберзі почули і в Україні – його революційні тези припали до сердця багатьом, особливо знаті, що втомилась від малограмотності і розбещеності як православних попів, так і католицьких ксьондзів.
На Україні в той час було дві основні Церкви – панівна, бо підтримана державою – католицька і «благочестива» православна, що користувалась підтримкою частини великої православної магнатерії Русі-України, а особливо розбагатілого завдяки Магдебурзькому праву міського населення, об’єднаних в «Братства».
Несподіваний конкурент, ідеї якого сподобались чималій частині пастви, особливо освіченій і грошовитій аристократії, стимулював обидві Церкви до оновлення, яке в католицькій частині привело до Контрреформації, руху реформування, ефективними менеджерами якої став орден ієзуїтів.
Ієзуїти, що на той час були найбільш передовим католицьким орденом, велику увагу звертали на просвітництво. Їхніми стараннями в Україні постали ряд шкіл, колегіумів з європейською системою методики і рівня викладання. Ієзуїти також приділяли величезну увагу місійній діяльності ну, і само собою, католицька церква мала «кришу» від держави.
А ще ієзуїти відкривали аптеки, друкарні, бібліотеки і навіть кредитні спілки для бідних. Зазначу, що всього в цих друкарнях було надруковано сотні видань і далеко не всі з них були релігійного змісту. Там друкувались підручники з історії, географії, риторики, механіки, математики, філософії. (у нас традиційно склався простий негативний імідж ієзуїтів, його давно варто ускладнити, додавши в нього відро позитиву). *

*А ще ієзуїтам і протестантам ми завдячуємо тим, що вони принесли в Україну Театр.

В результаті таких маневрів лютерани здавали свої позиції, осучаснена католицька церква наступала, а православні при всіх розкладах залишались в програші.
Візантійська імперія на той час вже наказала довго жити, справи в митрополії були заплутані далі нікуди – київський митрополит всія Русі віддавав перевагу кормлінню при Московському великокняжому дворі, а з тих під як Москва рішуче відпала від канонічності, уособившись на своїй території, Київська митрополія зменшила свої володіння, а політика митрополита Київського, Галицького і всія Русі значно ускладнилась після об’єднання в єдину державу Великого князівства Литовського і Польщі і з заняттям католицької конфесії провідного місця в суспільно-релігійному житті. Всі інші країни, крім Московії, з переважаючою православною людністю були в той час під турками.
Порівняно з лютеранами і католиками – носіями нових, передових тенденцій, модних і продвинутих, тодішнє православ’я відгонило пліснявілою архаїкою. Треба було щось робити.
Рятувати отчу віру кинулись Братстваhttp://uk.wikipedia.org/wiki/Церковні_братства– старійше з них на території України – Львівське, і частково такі меценати як Острозькі (в більшому ступені) і всі інші – Сангушки, Заславські, Вишневецькі і т.д. (в меншому).

Першу школу сучасного типу, що викладала цикл «семи вільних мистецтв», по закінченні якої можна було вступати в будь-який європейський університет, відкрило у Львові православне братство ще у 1585 році. Ще одним важливим кроком було створення власної друкарні. До того книжки на потребу замовляли в європейських друкарнях – від Кракова до Венеції.

Після відкриття ряда шкіл прийшла амбітна думка відкрити і вищий навчальний заклад на теренах України, традиційно, ще від Ярослава Мудрого, названого «академією».
Якщо Острозька Академія була недовговічною забавкою князя Острозького, яка проте залишила яскравий слід в культурі України, то відкрита стараннями Київського митрополита Петра Могили на базі київської «братської» школи (1615 р.) Києво-Могилянська Академія більше століття була першим університетом для всіх православних країн.
Українці ніколи не були байдужими до нових знань і ніколи не сприймали Європу як щось чуже і вороже. Розповсюдження книгодрукування, студенти з України-Руси, що їздили вчитися в Польщу, Францію, Італію, Німеччину, вивчення мов – сучасних і «мертвих» (латини і грецької) - сприяло поширенню нових ідей Ренесансу, тим більше, що ця філософія вдало лягла на народний характер.

Частина випускників тодішніх «вишів» заповнювали робочі місця в церковній ієрархії. Хто відчував потяг до науки – в Церкву, хто до шаблі – в Козацтво.
Варто зауважити, що українці не були ідейними «терпілами» - існуючи в світі Пограниччя, на розломі Сходу і Заходу, наші предки влазили в політику Чехії і крутили дулі полякам, татарам і туркам.

Наповнюючись освіченими ієрархами, поступово українська православна церква змінювалась – клір, отримуючи освіту загальноєвропейського рівня, остаточно ствердив ті життєві принципі, що були на той час поширені у Європі серед самостійно мислячих людей і які саме життя виробило в покинутій державного захисту, але і державної опіки Церкви: незалежність церкви від світських владик, просвітництво, соціальна активність чернецтва.
І ці нові уявляння про світ сказались і в іконопису, проте це не було різкою зміною, бо ще до реформування Церкви визрівали в суспільстві поступові зміни.
Ще в 15 столітті «руський» іконопис вважався найбільш професійним на території Речі Посполитої – Польща тоді ще не мала художників такого рівня. Українців запрошував працювати особисто король Ягайло. Від тих пір розписи на території Польщі зберіглась уі Любліні і частково на Вавелі, в Кракові.
http://www.zamek-lublin.pl/index.php?r=407&l=pl
люблінська поліхромія. Майстер Андрій з Волині з артіллю вихідців з Київської, Галицької, Перемисльської земель. Не встановлено, але є така наукова версія, що Андрій Русин і Андрій Рубльов – це одна і та ж людина. На розписах зберігся підпис майстра.
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/a/af/Jagiełło_kneeling.JPG
Король Ягайло на колінах перед Дівою Марією. 1418 р. Приклад зворотньої перспективи. Каплиця свт.Трійці, Люблін. 15 ст.
(ще тут - http://www.volart.com.ua/art/rublov/index.php)

(Принагідно зауважу, що в Україні іконопис ніколи не був справою виключно професіоналів. Дозволялись і ікони домашнього виготовлення, створені сільськими богомазами).

І ще до того, як в Україну прийшло бароко – в 17 ст., в 16-му тут з’явився Ренесанс.
Хто зна чому і коли в суспільній атмосфері наростає, як натягнені хмари на дощ, думка що «так далі жити не можна», що потрібні зміни.
Так сталось і в 16 столітті, коли у втомлену від Середньовіччя Європу прийшов Ренесанс.

Ренесанс був воістину революційною зміною свідомості - він вперше після Античності поставив Людину у центр свідомості, оголосивши принцип гармонії основою буття.
Епоха Відродження суттєво змінила ставлення людей до світу – відкинула середньовічний аскетизм, презирство до життя і радості, вивівши нову формулу: цей світ - породження Боже, а отже прекрасний! От тільки зіпсований гріхом. З естетики суворих обмежень появилась естетика лагідності.
Із народів і країн, де був розповсюджений східний обряд християнства, заміну теократичної моделі світу антропоцентричною сприйняли тільки Україна, Білорусь і Сербія. Інші країни православного обряду поставились до неї або байдуже, або й цілком вороже.

В Україні Ренесанс набув відмінних від католицьких країн рис, був не настільки яскравим. І цьому сприяла сама структура сповідуємої обрядовості, її усталена традиція, що несла в собі строгість Візантії. Річ у тім, що після доби «іконоборства» (726-843 рр.) візантійська церква провела радикальні реформи в ікономалярстві. Були впроваджені канони, що стали визначальними на багато століть у всіх православних Церквах, в тому числі і в Русі: в іконографії – зображення тільки вибраних Церквою святих, в іконології – неодмінний зв’язок священних образів зі змістом Священного Писання, в стилістиці – ікона мала докорінно відрізнятись від портретів світських людей і в техниці використовувати матеріали тільки природнього походження.

Після відомих політичних подій, коли хрестоносці підступно позбиткувались з захопленого ними Констянтинополя, греки зненавиділи все, що несло в собі риси європейства, і перейшли на ісихазм (14-15 ст.).
Ісихазм – вчення про те, що з богом можна з’єднатись тільки постійними строго регламентованими молитвами, шляхом дихальних практик, зосереджуючись на собі і шукаючи божественне світло через аскетизм, відмову від життя. В іконопису ця доктрина виразилась деформуваннями постатей, «закритістю» ікони і темними, приглушеними кольорами.

Ісихазм зовсім не ліг на українську ментальність і уже в 15 столітті у нас почався поступовий відхід від візантійства, що отримав назву «проторенесанс», особливо стимулюваний зникненням Візантійської імперії. Закінчилась політика і закінчився її прямий вплив на культуру оточуючих країн. Опосередкований – філософський, звісно, залишився. А, наприклад, в Московському царстві ісихазм прижився, не маючи власної іконописної школи москвітяни часто запрошували іконописців грецького походження.
В Русі недолюблювали зворотньої перспективи, коли близьке ставало маленьким, а далеке великим, і в 15 столітті від неї і зовсім почали відмовлятись, запроваджуючи планову або лінійну і цим українська ікона ставала схожа на картину. Тоді ж з’являється глибина і поряд з пласким тлом можна зустріти пейзажне. Появляється тривимірність.
Але не можна розглядати православну українську ікону як світську картину – формальна схожість не позбавляє ікону її символьності і сакральності, бо намальоване зображує світ ідеальний, а не реальний.

Поступово виробився особливий підхід – повністю пейзажне тло використовувалось в іконах, що зображували земне життя Ісуса, Діви Марії та всіх святих, а пласке орнаментальне – потойбічне, райське.
Цікавим є те, що українські іконописці зображували ідеалізовану Палестину чи Грецію малюючи гори, річки, дерева, кущі, будівлі, що нагадували природу України і архітектуру її міст.

У період середньовіччя засоби малювання ікон домінували над всім мистецтвом – в іконописній техніці малювали портрети світських осіб, побутові сцени, фрески і мозаїки.
З приходом в Україну Ренесансу все змінилось і тепер вже жанри світського живопису, що швидко розвивався, позичали свої знахідки іконографії.
Середньовічна естетика грунтувалася на тому, що світське (земне) і горнє (духовне) в усьому протилежні, не схожі одне на одне – все Там не таке як Тут – душі воскреслих, предмети, простір і час. А так як Звідти ніхто не повернувся, щоб змалювати як воно Там насправді, то митці в міру своєї фантазії деформували видимий світ, роблячи його несхожим на видимий.

Відродження принесло людям відкриття, що реальний світ – творіння Боже і отже не може бути непрекрасним, і цю філософію ренесансна людина впровадила в усі прояви Духа: в науки, літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, в тому числі і в іконопис.
Нові ікони позбулись аскетичної позаземності, непорушного стояння, звернулись до пропорційності людської фігури замість витягнутості, зменшилась монументальність, збільшився декор.

Художники перестали зображувати середньоземноморський тип обличчя, надавши святим слов’янських рис і психологізму. Біла шкіра, помірно-повні вуста, зменшені очі, рум’яні щоки – такі лики стали сприйматися як норма. При чому все це виконувалось на такому високому рівні, що навіть ієрархи східних церков не могли заперечувати нововведення – настільки то було красиво.

Проте візантійська основа залишилась незмінною. Композиційні канони і розкладка кольорів по символічності залишились сталими: червоний означав належність святого до праведників, золотий – світло Божого царства, синій і зелений – належність до земного життя, білий – шляхетність і чистоту.

http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/26119/original.jpg
Варвара Лангиш. Вона була дочкою старости львівського братства, багатого місцевого негоцианта. Портрет малювався, як парадний – для жениха, що жив десь у Білорусі. Тоді часто женились «по переписці», в сенсі заочно – за портретом. Але поки чекали на весілля, Варвара захворіла і… померла. І цей портрет повернувся назад, у Львів і був використаний як посмертний.
Петрахнович-Мораховський. Портрет Варвари Лангиш і ікона ( Різдво Марії. Успенський іконостас. Церква св.Козьми і Даміана. С.Великі Грибовичі. 1638 р.) – обидві поряд, як приклад світського портрету і ікони руки одного і того ж Майстра

Католики сповідували інші композиційні канони і вони не були в них настільки консервативними.
Українська ікона ренесансного типу витворила унікальне поєднання візантійської традиції з новим поглядом на світ, формами, часом і простором.

Скрізь на Русі зберігають закони та звичаї предків,
Руси і далі ідуть шляхом дідів і батьків,
Звичаї ті, що зі Сходу взяли, зберігають ретельно
І бездоганно, скажу, віру свою бережуть.
Проти порядків таких виступає весь світ католицький,
Часто засуджує їх, навіть погрожує він,
Саме за те, що нащадки, прості й легковірнії руси,
Всім заповітам батьків вірні й виконують їх.
Себастіан Кленович, 1584 р. (переклад з латини)

Українцям було до чого звертатись - наше Відродження було унікальним сплавом європейської і києво-руської спадщини.

В 1596 році в Речі Посполитій трапилась революційна подія місцевого рівня – була прийнята Унія. В задумі справа об’єдання на рівних Східної і Західної християнських церков була хороша, але, як то часто буває, ініціатори неоднорідні – погляди деякої частини католицьких зверхників – однодумців львівського єпископа Дмитра Соліковського та відомого проповідника, ієзуїта Петра Скарги на Унію, як на такий собі перехідний етап до повної католикізації не залишились таємницею для православних і був сприйнятий як загроза. Цікаво, що недовірливо Унію зустріли не тільки частина православних, а й деякі католики, за національністю русини.

Так, наприклад, Криштоф Збаразький – магнат, нащадок князівського роду, краківський каштелян, кам’янецький, грубешівський і др. староста, фундатор ієзуїтського колегіума у Вінниці, блискучий дипломат, улюблений учень Галілео Галілея, русин - на Сеймі 1623 року виголосив палку і гостру промову, де називав Унію «колотнечею», що «завдає ран сердцю нашої вітчизни», бо «zaden tego rozum, zaden gwalt przemoc tego nie moze, aby na Rusi nie bylo Rusi».
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/27111/original.jpg
Криштоф Збаразький (1579- 1628 рр). портрет прижиттєвий. «сарматського типу». Художник невідомий.

В ті часи конфесійність була щось на кшалт тим, що в наші дні національність (не зовсім – ці поняття не тотожні, однак між ними є певна подібність. Скажімо так – конфесійність була частиною національної ідентичності).

Між іншим, як то завжди буває в Україні, такі критичні моменти стимулювали різкий підйом інтелектуальних змагань – розвинулось мистецтво полеміки – ми всі в школі чули ім’я Івана Вишенського – православного монаха, запеклого опонента унійності. А ще стала надзвичайна популярна «проповідь». Кожний поважаючий себе священник писав проповіді, стараючись зробити їх надзвичайно переконливими і аргументованими. Пізнє бароко навіть виробило свій стиль проповіді – так зване «кончетто», стиль гострої, парадоксальної, дотепної.
Ці проповіді будуть надихати і іконописців на нові художні сюжети згодом…

Що стосується взагалі мистецтва, то Унія зміцнила зв’язки з Західною Європою – Польщею, Францією, Італією, Німеччиною і, відповідно, з видноколом культури.
Тутешні цехи, що займались живописом і іконописом - в першу чергу, львівський, а це були одні і ті ж самі люди, навчали майстрів за спеціальною програмою – учень, що хотів стати цеховим майстром, проходив вступний іспит, за деякий час навчання проходив ще один іспит і у разі його успішності, відправлявся навчатися на 2 або 3 роки за кордон – в Італію, Німеччину або інші країни. Так би мовити, шліфувати кваліфікацію. По закінченню стажування він отримував право війти в цех, стати офіційний іконописцем.
Популярними місцями стажування художників з України були художня Академія св.Луки в Римі, Болон’я, Німеччина і Голандія.

В часи Контрреформації агресивність католицької церкви збільшилась, вона почала вважати, що є єдино-правильною, а ті «схизматики» - то взагалі якийсь непотріб. Схизматики, між іншим, думали те саме про католиків. Толерантність тоді була не в тренді.
Під впливом католицької Церкви королівська влада навипускала купу актів, що забороняли будувати нові церкви, мати православним друкарні, відкривати колегіуми*, добились заборони «схизматикам» належати до цехових об’єднань, а значить і до стабільного заробітку.

*королівські укази мали в носі так звані «королев’ята» - магнати, що володіли Україною і певний час підтримували і православну церкву. Вони були з старих руських родів, які поступово, через шлюб і вписаність в адміністративно-соціальний устрій держави все більше відпадали від проблем рідної землі і її традиційної Церкви.

Проте «схизматики», хоч їм і прийшлось зменшити коло замовників, зовсім без роботи не залишились – отримуючи замовлення від православних громад і світських володарів. Писати ікони і писати портрети – це була професія одних і тих же людей.

Подиву гідне те, що православні і греко-католики, не дивлячись на неоднозначну реакцію на Унію суспільства і кліру, ніяк не розкололись так би мовити мистецькі. Православний іконопис (і все інше, відповідно теж) і греко-католицький залишились у спільній традиції. Еліпса нашої державності(Маланюк) Львів-Київ продовжували підтримувати одне одну.
Петрахнович-Мороховський, Федір Сенькович, Памво і Стефан Беринди, майстер Дмитро, Тимофій Петрович (та ін.) – ось імена, що творили добу Ренесансу в Україні.
Якщо в 16-першій половині 17 ст. основним мистецьким центром православ’я був Львів, то вже з другої третини це почесне звання переходить до Києва.

Взагалі художніх осередків в Україні було немало – крім вище названих – це Судова Вишня, Чернігів, Жовква, Почаїв, Стародуб, Переяслав, Полтава, Новгород-Сіверський та ін. Крім замовлення по місцю перебування, художники виконували роботи будь-де по всій Україні – від Закарпаття до Слобожанщини. Манеру їх письма переймали і місцеві послідовники - тому Україна, не дивлячись на роз’єднаність земель, різні політичні впливи на них сусідів: Польщі, Угорщини, згодом Росії – попри невеликі регіональні особливості, вражає єдністю стиля.

Роль Києва особливо посилюється в зв’язку з діяльністю енергійного, мудрого і вченого архімадрита Києво-Печерської Лаври Петра Могили.
Отримавши освіту спочатку в Замойській академії (нині Польща, тоді ще Русь), потім у Голандії і Парижі, повоювавши під Цецорою і Хотином, син Господаря Молдавії і Валахії (частини Румунії і теперішньої Молдови) постригається в монахи Києво-Печерського монастиря в 1625, за декілька років стає його архимадритом, а згодом добивається від короля Владислава IV повернення митрополії православним, відкриває за свої кошти школи і колегіум, відсилає вчитись здібних студентів за кордон.

*Петро Могила був канонізованим в 1996 році усіма 15-ма автокефальними Церквами Вселенської Церкви (лише Російська Православна Церква канонізувала його як місцевошанованого святого, тобто святого, якого шанують лише на певній території).

Енергійний, освічений, багатий, знатний (до слова, двоюрідний дядько Яреми Вишневецького) він легко і безболісно проводить церковну реформу, аналог якої пізніше в Московії намагався провести тамтешній патріарх Нікон, розколовши своїх вірних на дві воюючі частини, відомі нам по назві Розкол. Розкол той існує у них і досі, хоч пройшло вже декілька століть.

Відаєм, яка всім нам Україна мати!
Хто ж не похощеть помощі подати
погибающій матці, бив би той твердійщий
над камень, над льва бив би таковий лютійщий!
Ми всі, як прежде били, без всякой одмови,
так і найпаче тепер служити готові,
будемо себе і матку нашу боронити.
аще нам і умерти, будем ляхів бити!
(Феофан Прокопович, драма «Володимир», 1705 р.)

То все була преамбула, а зараз почнеться про барокоJ
Зверніть увагу на патос тексту. Війна за незалежність остаточно змінила оцінку людини, її погляд на становище в світі, піднявши гідність і суспільну роль на нову висоту. Барокова людина – людина волі, але разом з тим – це людина, сформована етичною проповіддю української Церкви, що зверталась до добра і боротьби зі злом. У творах 17-18 століття розвиваються гуманістичні ідеї, спрямовані на звеличення людини, її розуму; велика роль приділялась вивченню різних мов, взагалі освіти для подальшого вдосконалення і пошуку сенсу життя. Барокова людина – людина, навчена звертати увагу на зміст, а не на форму, на суть, а не обряд.
В іконописі яскраво виявлена євангельська теологія ікони – життя християнина є підготовкою до вічності, а царство земне – царство Духа Святого, і заслуговує на відображення дійсності. Це не реалізм в звичному для нас розумінні, це той реалізм, що засвідчує присутність Божественної волі на землі. Ікона реальна – бо реальним є Бог, його святі, всі події, що відбувались у біблійні і євангельські часи.

Складним і неоднозначним було відношення до європейської культури і мистецтва – з ним асоціювалось і польська тиранія і експансія католицизму.
Разом з тим цікавість до європейського мистецтва переборювала негативний імідж від політики. Загалом не тільки ми в Європу, а й європейські художники, архітектори (з Італії, Німеччини, Чехії, Голандії і т.д.) працювали на замовлення в наших містах.

Києво-Могилянська академія давала глибокі знання з філософії, етики, риторики направлені на розвиток людини. В дусі часу змінювались і художні засоби, стиль, форма і технічне виконання. Поєднання суперечливої політичної атмосфери – грубої сила і просвітленності, жорстокості і соціальної несправедливості, лагідності і прощення, свободи і кабали витворило в мистецтві Драму. Саме драма, бурхливість почуттів, яскрава колористика, сильна психологізація характеризують мистецтво бароко.
Принагідно варто зазначити, що в Україні можна виділити два напрямки бароко. Бароко європейське і бароко козацьке. Європейське репрезентувала католицька частина суспільства, а козацьке православна і уніатська. Унікальність козацького бароко в оригінальному поєднанні місцевих києво-руських православних мистецьких традицій з сучасними західноєвропейськими.

В мистецтві бароко привернуло увагу до нерозроблених раніше тем життя і смерті, часу і тлінності буття. Основною темою, вперше так яскраво висвітленою, стає категорія «прекрасного», обожнення краси: в замилуванні довколишньою природою, красивими спорудами, гарними людськими обличчями, а з філософським урівнянням реальності і потойбіччя свідомість почала займати містика. (це саме в цей час людська фантазія почала творити таку звичну нам українську демонологію, яку ми всі так добре знаємо по Гоголю і не тільки).

Ускладнення поглядів на життя вимагало розробки нових сюжетів, ускладнилась композиція, малюнок стає все більш реалістичний, роздвигаються рамки усталених канонів.
Бог – це любов! – ось лейтмотив української ікони.
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/49719/49719_original.jpg
Богородиця ніжності. Перша пол. 18 ст. Київський національний художній музей. Зверніть увагу на цей жест, такий властивий маленьким діткам. Іісус тягне ручку до маминого підборіддя...Це, мабуть, зовсім неканонічний жест, але як же він символічний - ось мама і дитя, вони щасливі.
http://i686.photobucket.com/albums/vv226/Nympha_Blin/rado/18.jpg
Господь недремане око. Зі збірки Ольги Богомолець. замок Радомисль, Житомирська обл. Цей сюжет вперше з’являється в українському іконописі в бароковий період. Популярний в католицизмі.

На відміну від Західної Європи, бароко у нас не протиставилось ренесансу, а витворило дискретний перехід, де в одному малюнку могли існувати і ренесансові і барокові риси.
В 18 столітті якось так повелось, що люди турбувались питаннями Раю. Як же і що буде після смерті? – до того, в попередніх століттях їх більше цікавили покарання і тоді був дуже популярний сюжет Страшного Суду і всіляких проблем, що чекають на грішників. А тепер всіх цікавила нагорода.

І один із найяскравіших проявів мистецького відображення Раю – це усміхнені радісні святі, з такими просвітленними позначені духовною і фізичною красою обличчями, з індивідуалізованими рисами, в яких можна бачити ідеал, взірець, але не чужий і далекий, а свій. Невипадково в одежах персонажів ікон і взагалі декораціях так часто присутні впізнаванні елементи тодішнього українського соціуму: криноліни, віночки, очіпки, жупани, зброя, будинки з ренесансними чи бароковими архітектурними елементами, натюрморти .

А кольори! Яскраві, світлі, багато тонові, з складними переходами світотіні, контрастні.
Працюйте люди над собою, вдосконалюйтесь, не грішіть – і ви попадете туди ж, де перебувають оці прекрасні, щасливі люди – такий лейтмотив ікон барокового типу.
http://namu.kiev.ua/assets/images/gallery/big/1243522499.jpg
http://namu.kiev.ua/assets/images/gallery/big/1243522396.jpg
Великомучениці Анастасія і Іулянія. Великомучениці Варвара і Катерина. 1740-ві. Конотоп.
Київський нац. Музей.
Чотири світські дами з хрестами, що покладене на плечі, як літні парасольки.
парні ікони. І одна і та ж рука – Леонтій Боровик (?). Миргород.
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/51816/51816_original.jpg
св.Параскева. 1729 р. Київський нац.Музей.
Одяг – зовсім жвропейський, доби Ренесансу, одяг. Ця руда свята нагадує Джоконду своєю ледь помітною усмішкою і супокоєм без байдужості. Невідомий Леонардо Київської школи Печерського монастиря - хто ти? чи взнаємо ми колись, як тебе звали?
Св.Параскева тримає в руці книжку. Якщо напружитись, то можна прочитати деякі слова. Книга написана старослов’янською мовою київського ізводу «въ» а не «во» («єдинаго...»), «всѣхъ»...І, звичайно «року» (цитую http://parador.livejournal.com/

Існують ікони з портретами, як наприклад, відома ікона з Пристоячими, де зображений лубенський козацький полковник Леонтій Свічка.
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/32280/32280_original.jpg
Лубенський полковник Леонтій Назарович Свічка. Фундатор Успенської церкви в Пирятині. Фрагмент з ікони Роз'яття з пристоячими. Походження портрету - церква с.Олексіївки Гребінківського району Полтавської області. Ікона датується 1680-ми роками.

http://namu.kiev.ua/assets/images/gallery/big/1243524879.jpg
вона ж, загальний план.

А на популярних в Україні іконах Покрова кого тільки не зустрінеш –царів, міщан, козаків, гетьманів та ін.
http://namu.kiev.ua/assets/images/gallery/big/1359384412.jpg
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/50118/50118_original.jpg
Ікона Покрови з портретом Семена Сулими, його родини і рос. імператриці Анни Леопольдовни. З села Сулимівка Київської області. Поч.18 ст.

Цей тип ікон і зараз популярний – ми всі пам’ятаємо два маленьких скандали з іконами: на одній був зображений Віктор Янукович, тоді ще кандидат в президенти (перед першим його кандидатством, в 2004), і ікона, де під Покровою Божої Матері стояли українські діячі – від Грушевського, Петлюри до Шухевича.

Культ Матері-заступниці в Україні завжди був дуже сильним. І у нас він, на відміну від Заходу, де теж були дуже популярними Мater Misericordiae (Мати Милосердна), відбрунькувався у ророблений культ з відповідною літургією і іконографією. Особливо поціновували Матір Божу-Заступницю з Покровом козаки.

Нерідко у рисах святих можна вгадати портрети світських особ – донаторів, фундаторів даного храму. Подібний спосіб малювати святих ми знаємо і в італійському, німецькому, голандському живопису. Згадайте прекрасну Сіксінську Мадонну написану з коханки Рафаеля.

Так само популярними іконами з груповими портретами були ікони типу «Воздвиження Чесного Хреста».
https://lh4.googleusercontent.com/-UIX3MDbg5hc/R82fglk87KI/AAAAAAAAE-c/-oKEWNglMus/s800/XVII-end_Vozdv.4esnogo.hresta_Sytyhiv_-_Spivaky.jpg
«Воздвиження Чесного Хреста з родиною Яна Собеського». Хористи. Фрагмент ікони 1670-80 рр. Львівський національний музей. Зверніть увагу – вони співають по нотам.

https://lh5.googleusercontent.com/-oTqMQTeSbIM/R82ff1k87JI/AAAAAAAAE-U/0T7VbKuWSG8/s512/1675-1700_Vozdvizh.4esn.hresta_Jan-Sobesky-family_%2528det1%2529.jpg
вона ж. загальний план.

Групові портрети в іконах засвідчують демократичну концепцію консолідації суспільства, згуртування і прославляють донаторів. Але це портрет в іконі, а не світський портрет – той являє собою окремий напрямок в тодішньому мистецтві.

Звичай малювати святих з натури зберігся в українському малярстві до 19 ст.
Від есхатологічної суперечки, де різними сторонами виступали греки і москвитяни – з одного боку, з другого – католики і протестанти, з третього – українці у нас поширилась тема Таємної Вечері в іконопису – як своєрідний відгук і аргумент, коли ж то треба починати в службі говорити про кров і тіло Христове (хліб і вино).

Саме в ренесансово-бароковий період з"являються посмішки на ликах святих, як свідчення гуманізації християнського світобачення.
http://risu.org.ua/php_uploads/images/articles/ArticleImages_42315_Bohorod.jpg
http://www.radiomaria.org.ua/images/stories/rm_ukraine/Zaslavski/michael-deacon.jpg
Іван Руткович (сер.17-поч.18 ст.). Жовківський іконостас. Архангел Михаїл

Бували в церквах стінописи і зовсім світського характеру, наприклад, в церкві в с.Старогородці біля м. Остер (не збереглась) було зображення героїчної битви козацького полковника Костянтина Мокієвського з татарами, де він успішно наваляв їм при спробі зробити наліт на Київ. В знищеному Успенському соборі Києво-Печерської Лаври був величний і величезний стінопис, де були зображені володарі України-Русі – великі київські князі, митрополиті київські, гетьмани (не зберігся).

Український вплив позначився і на країнах Балканського регіону. Як вже зазначалось, Києво-Могилянська академія була довгий час єдиний вузом для всього східно-слов’янського світу. У ХVII - ХVIII ст.ст. духовенство Сербії, Чорногорії, Македонії, Болгарії та ін. південнослов’янських країн відряджувало багато обдарованої молоді на навчання до Києва.
За зразком нашої академії була заснована Карлівецька словенсько-латинська школа, там же викладали і київські вчителі за нашими ж підручниками. Українець М.Козачинський в 1734 р. написав першу п’єсу "Трагедія сиреч печальная повість о смерті послєднєго царя сербського Уроша П'ятого і о падінні Сербського царства", яка поклала початок сербській драматургії .

Українець Василь Романович разом з вихованцем Києво-Могилянської Академії сербом Йовом Василевичем прищепили традиції українського бароко у відродження сербського іконопису.
В монастирях Крушедолу і Боджані ви можете побачити ікони, які нагадають вам Троїцьку церкву Києво-Печерської Лаври…
Київська школа малярства, живопису , гравюри і архітектури цінувалась на Балканах нарівні зі знаменитою Афонською.

http://volart.com.ua/art/konzelevyz/51_big.jpg
Йов Кондзелевич (1667-1740). Різдво Марії.Фрагмент. Іконостас з церкви в с.Вощатин Волинської області.
http://www.volart.com.ua/art/konzelevyz/
http://www.volart.com.ua/art/konzelevyz/11.html
«Куточок міського пейзажу». Скоріш за все це пейзажі Жовкви, яка при самому виникненні була спланована і побудована як королівська резиденція в ренесансному стилі.
.
http://www.volart.com.ua/art/konzelevyz/41.html
Таємна Вечеря. Знаменитий Богородчанський іконостас.
http://volart.com.ua/art/konzelevyz/13_big.jpg
Нерукотворний Спас.

Не було жодної сфери інтелектуальної і художньої діяльності в Російській імперії в 17-18 ст. де б не проявили себе українці. Архітектура, освіта, політика, наука, література, журналістика, медицина, музика, церковне життя, живопис – список імен українських діячів, що поклали свій талант на розвиток російської культури буде довгий, от тільки росіяни більшість з них щиро вважають … «росіянами», по милій звичці вважати все українське своїм .

Бортнянського і Березовського вважають засновниками російської симфонічної музики, а Левицького і Боровиковського – одними із найкращих художників. Русскімі. Треба прикласти зусилля, щоб знайти їх «українське походження» в російських повідомленнях. «Казацкава рода», «русскій художнік, раділся на теріторії Міргарада» і т.д. і т.п. Що завгодно, аби оминути, не сказати прямо «українець».

Але вплив на Московське царство був нерівномірний – кондова Москва називала українців «латинниками» , а тих, хто знає латину вважала клієнтами диявола: «образы святые пишут неподобно: очи с лузгами, лицы румянныя за плотию жирны и дебелы, ризы немецкия...» *

Шляпкин И. Св. Д. Ростовский. С. 60. За книгою І.Огієнко «Українська церква».

Але ці нарікання відносились до українських ікон в Україні, візантійський канон Росія розглядала як непорушну цінність і зміни в ньому хоч і відбувались, але дуже повільні і помірні– і вони більше стосуються 19 ст. - тому ж таки київському майстру Павлу Казановичу, що став керівником малярських робіт в Троїце-Сергіївській Лаврі в 1747 р. розвернутись не дали.

Час ішов, спливали події – Українську Церкву шахрайським шляхом приєднали до Московського Патріархату, а потім і сам Московський Патріархат ліквідували за царя Петра і ввели замість нього устрій, що дещо нагадував англіканство – верховним сюзереном назначався цар, а при ньому була рада із цивільних і церковників – Верховний Синод. Українську Церкву свавільно Петром I було позбавлено рангу митрополії, митрополит Йоасаф Кроковський, що чинив спротив цій «реформі» напрочуд вчасно помирає (так вдало, що це може бути історичним детективом по розслідуванню політичного вбивства) і бунтувати стає нікому. Над українськими друкарнями запроваджують цензуру, а потім вже і прямо забороняють друкувати книжки українським ізводом церковно-слов’янської, українських священників засилають служити в Росію, а російськими наповнюють українські приходи.

http://namu.kiev.ua/assets/images/gallery/big/1359385054.jpg
Різдво Христове.З іконостасу Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Київський нац.художній музей
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/50631/50631_original.jpg
В"їзд в Ієрусалим. З іконостасу Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Київський нац.художній музей
Зверніть увагу на дрібні деталі - як повидирались діти на дерево, як розмахують руками, вітаючи Господа, люди на башті, які башти - з ренесансово-бароковим оздобленням. Київський нац.художній музей
http://namu.kiev.ua/assets/images/gallery/big/1243525132.jpg
Деісусний чин. Чернігівщина.1760-ті. Київський нац.художній музей
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/50932/50932_original.jpg
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/51081/51081_original.jpg
Володимир Боровиковський. Богородиця. Полтавщина. 1784. Київський нац.художній музей
Тут, тільки генію В.Б. властиве нерушиме поєднання бароко і рококо.

Частина православної Церкви, та, що була під Річчю і мала вибір - щоб не мати зверхником Московського патріарха, переходить остаточно на уніатство.
Всі ці події ішли, так би мовити, паралельно з розвитком іконопису в стилі українського бароко. Поки існувала українська козацька шляхта, ще не здеградована до рівня малоросійських поміщиків, тобто поки існували Замовники –меценати і впливові захисники – доти ще цвіло пишно українське бароко.
Воно існує до кінця 18 століття, поступово гаснучи, переходячи в рокейль (рококо), а потім вже остаточно, згідно пануючому тоді стилю – в класицизм.

Подиву гідне те, що найбільш пишні зразки бароко розцвіли не на Заході України, яка, здавалось би знаходиться ближче до самого осердя цього стилю, а на Сході.
На жаль, пам’яток українського бароко і ренесансу збереглось небагато: російські ієрархи, виховані в іншій культурній традиції (догматичній: «усе добро, сам бог у нас! (с)) в 19 ст. приклали чимало зусиль, щоб замалювати церковні розписи по всій тій частині українських земель, що входили в Російську імперію. Потім були війни і богоборчеська кампанія радянської влади .

На Західній Україні українські церкви нищили поляки в часи Другої Республіки.
І в наш час, коли реконструюються багато із занедбаних чи загублених архітектурних шедеврів, чомусь, як от в Густинському монастирі, не відтворюють оригінали фресок, а пишуть заново – на московський лад.

Збереглось в рази менше, ніж знищено. Але те, що збереглось дає уявлення про прекрасну самобутню сторінку в історії нашого народу.
Проєвропейська основа всієї української культури разом з природнім потягом до всього прекрасного, схильність до християнського гуманізму в національному характері українця, разом з цупким бажанням зберегти прабатьківські традиції, що стримувало безоглядні запозичення, але навстіж відкрило двері для власних уявлень - витворило надзвичайно оригінальне, безаналогове для будь-якої іншої культури східного християнства, поєднання візантійського ієратизму і врочистості європейського бароко.
Це наш вклад, один із багатьох, в світову культуру.

Не замилуватись шедеврами Івана Рутковича, Йова Кондзелевича, Івана, Феоктиста, Алімпія Галіка, Феодосія Павловського, Захарія Голумбовського, Івана Кодельського, Мойсея Якубовича, Ф.Камінського, Василя Романовича, Григорія Стеценка, Івана Чайковського, Павла Казановича, Федора Сеньковича, майстра Іллі, Василя Петрахновича-Мораховського, Йосафата Кохановича, Кирса Барціковського, Пахомія Принятицького, Петра Витавицького, Остапа Білявського, Яворівським маляром Федором, Памви Козаркевича, Михайла Кровицького, Стефана Дзенгаловича, Луки Долинського, Стефана Пашецького, Яцька і Грицька з Вишні, Стефана Вишенського, Іллі – маляра Хустського, Стефана – маляра Теребельського, Ігнатія Беньковського, Йоахима Борисевича, братів Калиновичів, Варсонуфія Модерацького, Самсона Скрипецького, Леонтія Боровича, Алімпія Токаревського, Василя Петрановича, Володимира Боровиковського і багатьох-багатьох безіменних творців

практично неможливо.

Клічко побив Русскава Вітязя адной лєвой (с)

Клічко, Повєткін, Бальшая Мєдвєдіца.
Ви думаєте, Задорнов фрік і ідіот? А на мій погляд - він наволоч.
Ваня Ургант - дитинка порівняно з цим черговим російським нацистом.

Конечно, я понимаю западных украинцев, их я не виню. Они всегда были предателями. Они всегда лежали под Польшей.
Я считаю, что этот бой показал главное для людей здравомыслящих - никакой вражды между народами быть не должно. http://mzadornov.livejournal.com/126172.html

Цікаву інфу, з такими подробицями, які ще не довелось зустрічати, нарив френд про офіційних борців з нацизмом, ксенофобією і т.д. і т.п.

Оригинал взят у trumpfв FARE

Звідкись взялась ідіотична мода: коли мова йде про Україну російською писати замість слова "село" - "дєрєвня".
Урочисто клянусь - якщо побачу в когось із френдів "украінская дєрєвня"розфренджую негайно.
Не було і немає в Україні "дєрєвні", "аула", кішлака"і т.д. і т.п.
Тільки село, селище, сільце, хутор.

Мені 19-те і друга половина 20 століття видаються чимось схожі.
Все досить тихо, все благодєнствує (за Шевченком), окремі ентузіасти намагаються якось оборонити самобутність української нації і знаходяться внаслідок цього під пильним оком політичної поліції. Обидва ці "тихі"періоди закінчились бурхливим вибухом - відродженням державності, тільки на початку 20 століття невдалим, а в кінці 20 столітті це таки вдалося...