Загиблих є четверо.
Насправді їх в рази більше, *зітхаючи*, але я зараз не про це.
Я про те, що тільки один з них являється уособленням "України, що сумує за своїми синами".
Це Серьожа Нігоян, вірменин, що виріс в Україні і поклав своє життя до ніг цього Молоху.
Ви як хочете, але мені Жизнєвський ближчий - хлопців цього типажу в нашому дворі не бракувало, а Вербицький заставляє вклякати своєю інтелігентністю і добротою надзвичайно привабливого обличчя.
А Сеник пересічний - такий українець середнього віку, з яким кожний колєга може проасоціювати себе.
Але Серьожа Нігоян ні на кого не схожий. Іконописний лик цього молодого хлопчика з Дніпропетровської області навіває асоціації з часами майже докирилометодієвськими...
Очі, очі чорні - сумні і натхненні.
І життя на алтар Батьківщини. І цим схожий на іншого - на Юрія Дарагана - поета, предтечу "Празької школи"і людину, що несла в своїх жилах 50 відсотків східної, грузинської, крові. І була українцем.
Так само, як був українцем Сергій.
І от саме зараз, змучена моя нація винесла на щит, як усвідомлення своїх чаянь і надій, як незлостивість свою і відкритість до світу - вірменина з сумними очима, що однаково любив свою Батьківщину - Україну і Батьківщину своїх батьків - Вірменію.
І якщо якась одиниця інформпростору заб'ється в пароксизмі обурення "ах, на Майданє стаят фашістьі" - не треба заперечувати її слова походженням Міші і Серьожі (Господи, зроби так, щоб гинули тільки вороги) - ви просто пригадайте, хто, несподівано для себе, природнім чином, став уособленням нової політичної нації українців -
Сергій Нігоян.
І мільйони сердець, в жилах яких тече українська кров, стиснулися, викидаючи кров гарячу - гарячого горя за тим, кого і не знали.
І Сергійко, такий чужий і такий рідний - бо рідність виміряється не походженням крові, а єдино - любов'ю.
і ще.. пам'ятаймо, що ніхто, крім найкращого - бо є уособленням пошуку справедливості, таланту і чутливості до правди - сина України, актуального зараз, як і в 1918-му - Тараса;
не зміг в байдужому імперсько-завойовницькому світі 19 століття поспівчувати і солідаризуватись з тими, хто потерпає, але бореться.
І Вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І Вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Боріться – поборите,
Вам Бог допомагає!
За Вас правда, за Вас слава
І воля святая!
Насправді їх в рази більше, *зітхаючи*, але я зараз не про це.
Я про те, що тільки один з них являється уособленням "України, що сумує за своїми синами".
Це Серьожа Нігоян, вірменин, що виріс в Україні і поклав своє життя до ніг цього Молоху.
Ви як хочете, але мені Жизнєвський ближчий - хлопців цього типажу в нашому дворі не бракувало, а Вербицький заставляє вклякати своєю інтелігентністю і добротою надзвичайно привабливого обличчя.
А Сеник пересічний - такий українець середнього віку, з яким кожний колєга може проасоціювати себе.
Але Серьожа Нігоян ні на кого не схожий. Іконописний лик цього молодого хлопчика з Дніпропетровської області навіває асоціації з часами майже докирилометодієвськими...
Очі, очі чорні - сумні і натхненні.
І життя на алтар Батьківщини. І цим схожий на іншого - на Юрія Дарагана - поета, предтечу "Празької школи"і людину, що несла в своїх жилах 50 відсотків східної, грузинської, крові. І була українцем.
Так само, як був українцем Сергій.
І от саме зараз, змучена моя нація винесла на щит, як усвідомлення своїх чаянь і надій, як незлостивість свою і відкритість до світу - вірменина з сумними очима, що однаково любив свою Батьківщину - Україну і Батьківщину своїх батьків - Вірменію.
І якщо якась одиниця інформпростору заб'ється в пароксизмі обурення "ах, на Майданє стаят фашістьі" - не треба заперечувати її слова походженням Міші і Серьожі (Господи, зроби так, щоб гинули тільки вороги) - ви просто пригадайте, хто, несподівано для себе, природнім чином, став уособленням нової політичної нації українців -
Сергій Нігоян.
І мільйони сердець, в жилах яких тече українська кров, стиснулися, викидаючи кров гарячу - гарячого горя за тим, кого і не знали.
І Сергійко, такий чужий і такий рідний - бо рідність виміряється не походженням крові, а єдино - любов'ю.
і ще.. пам'ятаймо, що ніхто, крім найкращого - бо є уособленням пошуку справедливості, таланту і чутливості до правди - сина України, актуального зараз, як і в 1918-му - Тараса;
не зміг в байдужому імперсько-завойовницькому світі 19 століття поспівчувати і солідаризуватись з тими, хто потерпає, але бореться.
І Вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І Вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Боріться – поборите,
Вам Бог допомагає!
За Вас правда, за Вас слава
І воля святая!