В 1596 році в Речі Посполитій трапилась революційна подія місцевого рівня – була прийнята Унія. В задумі справа об’єдання на рівних Східної і Західної християнських церков була хороша, але, як то часто буває, ініціатори неоднорідні – погляди деякої частини католицьких зверхників – однодумців львівського єпископа Дмитра Соліковського та відомого проповідника, ієзуїта Петра Скарги на Унію, як на такий собі перехідний етап до повної католикізації не залишились таємницею для православних і був сприйнятий як загроза. Цікаво, що недовірливо Унію зустріли не тільки частина православних, а й деякі католики, за національністю русини.
Так, наприклад, Криштоф Збаразький – магнат, нащадок князівського роду, краківський каштелян, кам’янецький, грубешівський і др. староста, фундатор ієзуїтського колегіума у Вінниці, блискучий дипломат, улюблений учень Галілео Галілея, русин - на Сеймі 1623 року виголосив палку і гостру промову, де називав Унію «колотнечею», що «завдає ран сердцю нашої вітчизни», бо «zaden tego rozum, zaden gwalt przemoc tego nie moze, aby na Rusi nie bylo Rusi».
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/27111/original.jpg
Криштоф Збаразький (1579- 1628 рр). портрет прижиттєвий. «сарматського типу». Художник невідомий.
В ті часи конфесійність була щось на кшалт тим, що в наші дні національність (не зовсім – ці поняття не тотожні, однак між ними є певна подібність. Скажімо так – конфесійність була частиною національної ідентичності).
Між іншим, як то завжди буває в Україні, такі критичні моменти стимулювали різкий підйом інтелектуальних змагань – розвинулось мистецтво полеміки – ми всі в школі чули ім’я Івана Вишенського – православного монаха, запеклого опонента унійності. А ще стала надзвичайна популярна «проповідь». Кожний поважаючий себе священник писав проповіді, стараючись зробити їх надзвичайно переконливими і аргументованими. Пізнє бароко навіть виробило свій стиль проповіді – так зване «кончетто», стиль гострої, парадоксальної, дотепної.
Ці проповіді будуть надихати і іконописців на нові художні сюжети згодом…
Що стосується взагалі мистецтва, то Унія зміцнила зв’язки з Західною Європою – Польщею, Францією, Італією, Німеччиною і, відповідно, з видноколом культури.
Тутешні цехи, що займались живописом і іконописом - в першу чергу, львівський, а це були одні і ті ж самі люди, навчали майстрів за спеціальною програмою – учень, що хотів стати цеховим майстром, проходив вступний іспит, за деякий час навчання проходив ще один іспит і у разі його успішності, відправлявся навчатися на 2 або 3 роки за кордон – в Італію, Німеччину або інші країни. Так би мовити, шліфувати кваліфікацію. По закінченню стажування він отримував право війти в цех, стати офіційний іконописцем.
Популярними місцями стажування художників з України були художня Академія св.Луки в Римі, Болон’я, Німеччина і Голандія.
В часи Контрреформації агресивність католицької церкви збільшилась, вона почала вважати, що є єдино-правильною, а ті «схизматики» - то взагалі якийсь непотріб. Схизматики, між іншим, думали те саме про католиків. Толерантність тоді була не в тренді.
Під впливом католицької Церкви королівська влада навипускала купу актів, що забороняли будувати нові церкви, мати православним друкарні, відкривати колегіуми*, добились заборони «схизматикам» належати до цехових об’єднань, а значить і до стабільного заробітку.
*королівські укази мали в носі так звані «королев’ята» - магнати, що володіли Україною і певний час підтримували і православну церкву. Вони були з старих руських родів, які поступово, через шлюб і вписаність в адміністративно-соціальний устрій держави все більше відпадали від проблем рідної землі і її традиційної Церкви.
Проте «схизматики», хоч їм і прийшлось зменшити коло замовників, зовсім без роботи не залишились – отримуючи замовлення від православних громад і світських володарів. Писати ікони і писати портрети – це була професія одних і тих же людей.
Подиву гідне те, що православні і греко-католики, не дивлячись на неоднозначну реакцію на Унію суспільства і кліру, ніяк не розкололись так би мовити мистецькі. Православний іконопис (і все інше, відповідно теж) і греко-католицький залишились у спільній традиції. Еліпса нашої державності(Маланюк) Львів-Київ продовжували підтримувати одне одну.
Петрахнович-Мороховський, Федір Сенькович, Памво і Стефан Беринди, майстер Дмитро, Тимофій Петрович (та ін.) – ось імена, що творили добу Ренесансу в Україні.
Якщо в 16-першій половині 17 ст. основним мистецьким центром православ’я був Львів, то вже з другої третини це почесне звання переходить до Києва.
Взагалі художніх осередків в Україні було немало – крім вище названих – це Судова Вишня, Чернігів, Жовква, Почаїв, Стародуб, Переяслав, Полтава, Новгород-Сіверський та ін. Крім замовлення по місцю перебування, художники виконували роботи будь-де по всій Україні – від Закарпаття до Слобожанщини. Манеру їх письма переймали і місцеві послідовники - тому Україна, не дивлячись на роз’єднаність земель, різні політичні впливи на них сусідів: Польщі, Угорщини, згодом Росії – попри невеликі регіональні особливості, вражає єдністю стиля.
Роль Києва особливо посилюється в зв’язку з діяльністю енергійного, мудрого і вченого архімадрита Києво-Печерської Лаври Петра Могили.
Отримавши освіту спочатку в Замойській академії (нині Польща, тоді ще Русь), потім у Голандії і Парижі, повоювавши під Цецорою і Хотином, син Господаря Молдавії і Валахії (частини Румунії і теперішньої Молдови) постригається в монахи Києво-Печерського монастиря в 1625, за декілька років стає його архимадритом, а згодом добивається від короля Владислава IV повернення митрополії православним, відкриває за свої кошти школи і колегіум, відсилає вчитись здібних студентів за кордон.
*Петро Могила був канонізованим в 1996 році усіма 15-ма автокефальними Церквами Вселенської Церкви (лише Російська Православна Церква канонізувала його як місцевошанованого святого, тобто святого, якого шанують лише на певній території).
Енергійний, освічений, багатий, знатний (до слова, двоюрідний дядько Яреми Вишневецького) він легко і безболісно проводить церковну реформу, аналог якої пізніше в Московії намагався провести тамтешній патріарх Нікон, розколовши своїх вірних на дві воюючі частини, відомі нам по назві Розкол. Розкол той існує у них і досі, хоч пройшло вже декілька століть.
Відаєм, яка всім нам Україна мати!
Хто ж не похощеть помощі подати
погибающій матці, бив би той твердійщий
над камень, над льва бив би таковий лютійщий!
Ми всі, як прежде били, без всякой одмови,
так і найпаче тепер служити готові,
будемо себе і матку нашу боронити.
аще нам і умерти, будем ляхів бити!
(Феофан Прокопович, драма «Володимир», 1705 р.)
То все була преамбула, а зараз почнеться про барокоJ
Зверніть увагу на патос тексту. Війна за незалежність остаточно змінила оцінку людини, її погляд на становище в світі, піднявши гідність і суспільну роль на нову висоту. Барокова людина – людина волі, але разом з тим – це людина, сформована етичною проповіддю української Церкви, що зверталась до добра і боротьби зі злом. У творах 17-18 століття розвиваються гуманістичні ідеї, спрямовані на звеличення людини, її розуму; велика роль приділялась вивченню різних мов, взагалі освіти для подальшого вдосконалення і пошуку сенсу життя. Барокова людина – людина, навчена звертати увагу на зміст, а не на форму, на суть, а не обряд.
В іконописі яскраво виявлена євангельська теологія ікони – життя християнина є підготовкою до вічності, а царство земне – царство Духа Святого, і заслуговує на відображення дійсності. Це не реалізм в звичному для нас розумінні, це той реалізм, що засвідчує присутність Божественної волі на землі. Ікона реальна – бо реальним є Бог, його святі, всі події, що відбувались у біблійні і євангельські часи.
Складним і неоднозначним було відношення до європейської культури і мистецтва – з ним асоціювалось і польська тиранія і експансія католицизму.
Разом з тим цікавість до європейського мистецтва переборювала негативний імідж від політики. Загалом не тільки ми в Європу, а й європейські художники, архітектори (з Італії, Німеччини, Чехії, Голандії і т.д.) працювали на замовлення в наших містах.
Києво-Могилянська академія давала глибокі знання з філософії, етики, риторики направлені на розвиток людини. В дусі часу змінювались і художні засоби, стиль, форма і технічне виконання. Поєднання суперечливої політичної атмосфери – грубої сила і просвітленності, жорстокості і соціальної несправедливості, лагідності і прощення, свободи і кабали витворило в мистецтві Драму. Саме драма, бурхливість почуттів, яскрава колористика, сильна психологізація характеризують мистецтво бароко.
Принагідно варто зазначити, що в Україні можна виділити два напрямки бароко. Бароко європейське і бароко козацьке. Європейське репрезентувала католицька частина суспільства, а козацьке православна і уніатська. Унікальність козацького бароко в оригінальному поєднанні місцевих києво-руських православних мистецьких традицій з сучасними західноєвропейськими.
В мистецтві бароко привернуло увагу до нерозроблених раніше тем життя і смерті, часу і тлінності буття. Основною темою, вперше так яскраво висвітленою, стає категорія «прекрасного», обожнення краси: в замилуванні довколишньою природою, красивими спорудами, гарними людськими обличчями, а з філософським урівнянням реальності і потойбіччя свідомість почала займати містика. (це саме в цей час людська фантазія почала творити таку звичну нам українську демонологію, яку ми всі так добре знаємо по Гоголю і не тільки).
Ускладнення поглядів на життя вимагало розробки нових сюжетів, ускладнилась композиція, малюнок стає все більш реалістичний, роздвигаються рамки усталених канонів.
Бог – це любов! – ось лейтмотив української ікони.
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/49719/49719_original.jpg
Богородиця ніжності. Перша пол. 18 ст. Київський національний художній музей. Зверніть увагу на цей жест, такий властивий маленьким діткам. Іісус тягне ручку до маминого підборіддя...Це, мабуть, зовсім неканонічний жест, але як же він символічний - ось мама і дитя, вони щасливі.
http://i686.photobucket.com/albums/vv226/Nympha_Blin/rado/18.jpg
Господь недремане око. Зі збірки Ольги Богомолець. замок Радомисль, Житомирська обл. Цей сюжет вперше з’являється в українському іконописі в бароковий період. Популярний в католицизмі.
На відміну від Західної Європи, бароко у нас не протиставилось ренесансу, а витворило дискретний перехід, де в одному малюнку могли існувати і ренесансові і барокові риси.
В 18 столітті якось так повелось, що люди турбувались питаннями Раю. Як же і що буде після смерті? – до того, в попередніх століттях їх більше цікавили покарання і тоді був дуже популярний сюжет Страшного Суду і всіляких проблем, що чекають на грішників. А тепер всіх цікавила нагорода.
І один із найяскравіших проявів мистецького відображення Раю – це усміхнені радісні святі, з такими просвітленними позначені духовною і фізичною красою обличчями, з індивідуалізованими рисами, в яких можна бачити ідеал, взірець, але не чужий і далекий, а свій. Невипадково в одежах персонажів ікон і взагалі декораціях так часто присутні впізнаванні елементи тодішнього українського соціуму: криноліни, віночки, очіпки, жупани, зброя, будинки з ренесансними чи бароковими архітектурними елементами, натюрморти .
А кольори! Яскраві, світлі, багато тонові, з складними переходами світотіні, контрастні.
Працюйте люди над собою, вдосконалюйтесь, не грішіть – і ви попадете туди ж, де перебувають оці прекрасні, щасливі люди – такий лейтмотив ікон барокового типу.
http://namu.kiev.ua/assets/images/gallery/big/1243522499.jpg
http://namu.kiev.ua/assets/images/gallery/big/1243522396.jpg
Великомучениці Анастасія і Іулянія. Великомучениці Варвара і Катерина. 1740-ві. Конотоп.
Київський нац. Музей.
Чотири світські дами з хрестами, що покладене на плечі, як літні парасольки.
парні ікони. І одна і та ж рука – Леонтій Боровик (?). Миргород.
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/51816/51816_original.jpg
св.Параскева. 1729 р. Київський нац.Музей.
Одяг – зовсім жвропейський, доби Ренесансу, одяг. Ця руда свята нагадує Джоконду своєю ледь помітною усмішкою і супокоєм без байдужості. Невідомий Леонардо Київської школи Печерського монастиря - хто ти? чи взнаємо ми колись, як тебе звали?
Св.Параскева тримає в руці книжку. Якщо напружитись, то можна прочитати деякі слова. Книга написана старослов’янською мовою київського ізводу «въ» а не «во» («єдинаго...»), «всѣхъ»...І, звичайно «року» (цитую http://parador.livejournal.com/
Існують ікони з портретами, як наприклад, відома ікона з Пристоячими, де зображений лубенський козацький полковник Леонтій Свічка.
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/32280/32280_original.jpg
Лубенський полковник Леонтій Назарович Свічка. Фундатор Успенської церкви в Пирятині. Фрагмент з ікони Роз'яття з пристоячими. Походження портрету - церква с.Олексіївки Гребінківського району Полтавської області. Ікона датується 1680-ми роками.
http://namu.kiev.ua/assets/images/gallery/big/1243524879.jpg
вона ж, загальний план.
А на популярних в Україні іконах Покрова кого тільки не зустрінеш –царів, міщан, козаків, гетьманів та ін.
http://namu.kiev.ua/assets/images/gallery/big/1359384412.jpg
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/50118/50118_original.jpg
Ікона Покрови з портретом Семена Сулими, його родини і рос. імператриці Анни Леопольдовни. З села Сулимівка Київської області. Поч.18 ст.
Цей тип ікон і зараз популярний – ми всі пам’ятаємо два маленьких скандали з іконами: на одній був зображений Віктор Янукович, тоді ще кандидат в президенти (перед першим його кандидатством, в 2004), і ікона, де під Покровою Божої Матері стояли українські діячі – від Грушевського, Петлюри до Шухевича.
Культ Матері-заступниці в Україні завжди був дуже сильним. І у нас він, на відміну від Заходу, де теж були дуже популярними Мater Misericordiae (Мати Милосердна), відбрунькувався у ророблений культ з відповідною літургією і іконографією. Особливо поціновували Матір Божу-Заступницю з Покровом козаки.
Нерідко у рисах святих можна вгадати портрети світських особ – донаторів, фундаторів даного храму. Подібний спосіб малювати святих ми знаємо і в італійському, німецькому, голандському живопису. Згадайте прекрасну Сіксінську Мадонну написану з коханки Рафаеля.
Так само популярними іконами з груповими портретами були ікони типу «Воздвиження Чесного Хреста».
https://lh4.googleusercontent.com/-UIX3MDbg5hc/R82fglk87KI/AAAAAAAAE-c/-oKEWNglMus/s800/XVII-end_Vozdv.4esnogo.hresta_Sytyhiv_-_Spivaky.jpg
«Воздвиження Чесного Хреста з родиною Яна Собеського». Хористи. Фрагмент ікони 1670-80 рр. Львівський національний музей. Зверніть увагу – вони співають по нотам.
https://lh5.googleusercontent.com/-oTqMQTeSbIM/R82ff1k87JI/AAAAAAAAE-U/0T7VbKuWSG8/s512/1675-1700_Vozdvizh.4esn.hresta_Jan-Sobesky-family_%2528det1%2529.jpg
вона ж. загальний план.
Групові портрети в іконах засвідчують демократичну концепцію консолідації суспільства, згуртування і прославляють донаторів. Але це портрет в іконі, а не світський портрет – той являє собою окремий напрямок в тодішньому мистецтві.
Звичай малювати святих з натури зберігся в українському малярстві до 19 ст.
Від есхатологічної суперечки, де різними сторонами виступали греки і москвитяни – з одного боку, з другого – католики і протестанти, з третього – українці у нас поширилась тема Таємної Вечері в іконопису – як своєрідний відгук і аргумент, коли ж то треба починати в службі говорити про кров і тіло Христове (хліб і вино).
Саме в ренесансово-бароковий період з"являються посмішки на ликах святих, як свідчення гуманізації християнського світобачення.
http://risu.org.ua/php_uploads/images/articles/ArticleImages_42315_Bohorod.jpg
http://www.radiomaria.org.ua/images/stories/rm_ukraine/Zaslavski/michael-deacon.jpg
Іван Руткович (сер.17-поч.18 ст.). Жовківський іконостас. Архангел Михаїл
Бували в церквах стінописи і зовсім світського характеру, наприклад, в церкві в с.Старогородці біля м. Остер (не збереглась) було зображення героїчної битви козацького полковника Костянтина Мокієвського з татарами, де він успішно наваляв їм при спробі зробити наліт на Київ. В знищеному Успенському соборі Києво-Печерської Лаври був величний і величезний стінопис, де були зображені володарі України-Русі – великі київські князі, митрополиті київські, гетьмани (не зберігся).
Український вплив позначився і на країнах Балканського регіону. Як вже зазначалось, Києво-Могилянська академія була довгий час єдиний вузом для всього східно-слов’янського світу. У ХVII - ХVIII ст.ст. духовенство Сербії, Чорногорії, Македонії, Болгарії та ін. південнослов’янських країн відряджувало багато обдарованої молоді на навчання до Києва.
За зразком нашої академії була заснована Карлівецька словенсько-латинська школа, там же викладали і київські вчителі за нашими ж підручниками. Українець М.Козачинський в 1734 р. написав першу п’єсу "Трагедія сиреч печальная повість о смерті послєднєго царя сербського Уроша П'ятого і о падінні Сербського царства", яка поклала початок сербській драматургії .
Українець Василь Романович разом з вихованцем Києво-Могилянської Академії сербом Йовом Василевичем прищепили традиції українського бароко у відродження сербського іконопису.
В монастирях Крушедолу і Боджані ви можете побачити ікони, які нагадають вам Троїцьку церкву Києво-Печерської Лаври…
Київська школа малярства, живопису , гравюри і архітектури цінувалась на Балканах нарівні зі знаменитою Афонською.
http://volart.com.ua/art/konzelevyz/51_big.jpg
Йов Кондзелевич (1667-1740). Різдво Марії.Фрагмент. Іконостас з церкви в с.Вощатин Волинської області.
http://www.volart.com.ua/art/konzelevyz/
http://www.volart.com.ua/art/konzelevyz/11.html
«Куточок міського пейзажу». Скоріш за все це пейзажі Жовкви, яка при самому виникненні була спланована і побудована як королівська резиденція в ренесансному стилі.
.
http://www.volart.com.ua/art/konzelevyz/41.html
Таємна Вечеря. Знаменитий Богородчанський іконостас.
http://volart.com.ua/art/konzelevyz/13_big.jpg
Нерукотворний Спас.
Не було жодної сфери інтелектуальної і художньої діяльності в Російській імперії в 17-18 ст. де б не проявили себе українці. Архітектура, освіта, політика, наука, література, журналістика, медицина, музика, церковне життя, живопис – список імен українських діячів, що поклали свій талант на розвиток російської культури буде довгий, от тільки росіяни більшість з них щиро вважають … «росіянами», по милій звичці вважати все українське своїм .
Бортнянського і Березовського вважають засновниками російської симфонічної музики, а Левицького і Боровиковського – одними із найкращих художників. Русскімі. Треба прикласти зусилля, щоб знайти їх «українське походження» в російських повідомленнях. «Казацкава рода», «русскій художнік, раділся на теріторії Міргарада» і т.д. і т.п. Що завгодно, аби оминути, не сказати прямо «українець».
Але вплив на Московське царство був нерівномірний – кондова Москва називала українців «латинниками» , а тих, хто знає латину вважала клієнтами диявола: «образы святые пишут неподобно: очи с лузгами, лицы румянныя за плотию жирны и дебелы, ризы немецкия...» *
Шляпкин И. Св. Д. Ростовский. С. 60. За книгою І.Огієнко «Українська церква».
Але ці нарікання відносились до українських ікон в Україні, візантійський канон Росія розглядала як непорушну цінність і зміни в ньому хоч і відбувались, але дуже повільні і помірні– і вони більше стосуються 19 ст. - тому ж таки київському майстру Павлу Казановичу, що став керівником малярських робіт в Троїце-Сергіївській Лаврі в 1747 р. розвернутись не дали.
Час ішов, спливали події – Українську Церкву шахрайським шляхом приєднали до Московського Патріархату, а потім і сам Московський Патріархат ліквідували за царя Петра і ввели замість нього устрій, що дещо нагадував англіканство – верховним сюзереном назначався цар, а при ньому була рада із цивільних і церковників – Верховний Синод. Українську Церкву свавільно Петром I було позбавлено рангу митрополії, митрополит Йоасаф Кроковський, що чинив спротив цій «реформі» напрочуд вчасно помирає (так вдало, що це може бути історичним детективом по розслідуванню політичного вбивства) і бунтувати стає нікому. Над українськими друкарнями запроваджують цензуру, а потім вже і прямо забороняють друкувати книжки українським ізводом церковно-слов’янської, українських священників засилають служити в Росію, а російськими наповнюють українські приходи.
http://namu.kiev.ua/assets/images/gallery/big/1359385054.jpg
Різдво Христове.З іконостасу Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Київський нац.художній музей
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/50631/50631_original.jpg
В"їзд в Ієрусалим. З іконостасу Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Київський нац.художній музей
Зверніть увагу на дрібні деталі - як повидирались діти на дерево, як розмахують руками, вітаючи Господа, люди на башті, які башти - з ренесансово-бароковим оздобленням. Київський нац.художній музей
http://namu.kiev.ua/assets/images/gallery/big/1243525132.jpg
Деісусний чин. Чернігівщина.1760-ті. Київський нац.художній музей
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/50932/50932_original.jpg
http://ic.pics.livejournal.com/gloria_ma/15965758/51081/51081_original.jpg
Володимир Боровиковський. Богородиця. Полтавщина. 1784. Київський нац.художній музей
Тут, тільки генію В.Б. властиве нерушиме поєднання бароко і рококо.
Частина православної Церкви, та, що була під Річчю і мала вибір - щоб не мати зверхником Московського патріарха, переходить остаточно на уніатство.
Всі ці події ішли, так би мовити, паралельно з розвитком іконопису в стилі українського бароко. Поки існувала українська козацька шляхта, ще не здеградована до рівня малоросійських поміщиків, тобто поки існували Замовники –меценати і впливові захисники – доти ще цвіло пишно українське бароко.
Воно існує до кінця 18 століття, поступово гаснучи, переходячи в рокейль (рококо), а потім вже остаточно, згідно пануючому тоді стилю – в класицизм.
Подиву гідне те, що найбільш пишні зразки бароко розцвіли не на Заході України, яка, здавалось би знаходиться ближче до самого осердя цього стилю, а на Сході.
На жаль, пам’яток українського бароко і ренесансу збереглось небагато: російські ієрархи, виховані в іншій культурній традиції (догматичній: «усе добро, сам бог у нас! (с)) в 19 ст. приклали чимало зусиль, щоб замалювати церковні розписи по всій тій частині українських земель, що входили в Російську імперію. Потім були війни і богоборчеська кампанія радянської влади .
На Західній Україні українські церкви нищили поляки в часи Другої Республіки.
І в наш час, коли реконструюються багато із занедбаних чи загублених архітектурних шедеврів, чомусь, як от в Густинському монастирі, не відтворюють оригінали фресок, а пишуть заново – на московський лад.
Збереглось в рази менше, ніж знищено. Але те, що збереглось дає уявлення про прекрасну самобутню сторінку в історії нашого народу.
Проєвропейська основа всієї української культури разом з природнім потягом до всього прекрасного, схильність до християнського гуманізму в національному характері українця, разом з цупким бажанням зберегти прабатьківські традиції, що стримувало безоглядні запозичення, але навстіж відкрило двері для власних уявлень - витворило надзвичайно оригінальне, безаналогове для будь-якої іншої культури східного християнства, поєднання візантійського ієратизму і врочистості європейського бароко.
Це наш вклад, один із багатьох, в світову культуру.
Не замилуватись шедеврами Івана Рутковича, Йова Кондзелевича, Івана, Феоктиста, Алімпія Галіка, Феодосія Павловського, Захарія Голумбовського, Івана Кодельського, Мойсея Якубовича, Ф.Камінського, Василя Романовича, Григорія Стеценка, Івана Чайковського, Павла Казановича, Федора Сеньковича, майстра Іллі, Василя Петрахновича-Мораховського, Йосафата Кохановича, Кирса Барціковського, Пахомія Принятицького, Петра Витавицького, Остапа Білявського, Яворівським маляром Федором, Памви Козаркевича, Михайла Кровицького, Стефана Дзенгаловича, Луки Долинського, Стефана Пашецького, Яцька і Грицька з Вишні, Стефана Вишенського, Іллі – маляра Хустського, Стефана – маляра Теребельського, Ігнатія Беньковського, Йоахима Борисевича, братів Калиновичів, Варсонуфія Модерацького, Самсона Скрипецького, Леонтія Боровича, Алімпія Токаревського, Василя Петрановича, Володимира Боровиковського і багатьох-багатьох безіменних творців
практично неможливо.