Я витерла спітнілі долоні об штани. "Сцикотно", - сказала зі смішком грубо. "Чому?"- пробилось крізь затуманене обличчя мого чоловіка питання. "Чому зараз?" - оформив в слова, - "ми вже стільки проїхали".
"Не знаю", - може я почала вірити, що ми таки доїдемо?" - з кривою посмішкою.
Годину назад, десь під Стриєм ми зупинились попісяти і після того дійства він позвав мене з іншою, як я вже звикла за ці сутки, тривогою: Лор, іди сюди. "Попробуй"дорогу!
Ну, я і пішла слухняно, злегка тупувата - якось останні часи до мене все доходило як наче через якусь колбу, яку вдягнули на мене, як обкладинку, і крізь цю колбу сприймалось глухо і заторможено - і обидві ноги несподівано вирішили без мене спробувати сісти на шпагат.
З неба падала густа мжичка і зразу ж застигала на склі корком. "Двірники"не встигали справлятися з очищенням скла, але щоб дорога перетворилась на якісний каток - такого не сподівались.
Гальма не тягнули, дорога була вгору-вниз, і ці вгору-вниз були круті - можливо, вперше я дивилась на ями на дорогах з приязню - здавалось, вони будуть нам не перешкодою, а рятівним стримувачем, якщо ми раптом покотимося.
Ми їхали зі швидкістю 20 км в часи, з нами тягнулись такі самі бідолахи, яких застала раптова негода на дорозі. Інколи це балансування на кризі ускладнювалось тим, що потрібно було об'їзжати фури, які як гігантські жаби були приколоті до дороги - деякі навскоси - колеса буксували, безпечніше було переночувати прямо там куди тебе виніс лід і де зміг зафіксуватися.
Я позаздрила їх невлаштованості - ми мусили їхати будь що. Це живі можуть чекати скільки завгодно, мертві ні - хоча якраз таки у них попереду ціла вічність. Ми поспішали - нас замість теплого дому і радісних обіймів чекало тіло мами мого чоловіка...
Холод. Цей холод ввійшов в кістки і лімфу. Я ніколи не відігріюсь і він тепер завжди буде асоціюватись у мене зі смертю. Дві доби мертвотного холоду в домі і на вулиці і світла.Світла свічкового і електричного, в якому свічкове губилось наче маля в маминих юпках. Дві доби майже без перерви ти сидиш біля відкритого гробу. Німієш майже одразу - сідаєш, перетворюєшся на купу якогось безсловесного вимученого довгою дорогою, безсонням і стресу від того, самого першого нічного дзвінка, мотлоху.
Заходять і бухаються на коліна якісь люди - щось шепочуть в напрямок гробу - моляться, потім піднімаються, цілують розп'яття, яке лежить тут же - на столику,кажуть "слава Ісусу"до всіх і до тебе - купки мовчазного мотлоху на табуретці і до твого чоловіка: з зболілими очима, в яких легко читається розкаяння за весь той час, який він міг дати їй і не дав з причин легковажності чи лінощів; сідають; відповідаєте недружньо, як проінструктурували незнаючих тутешніх звичаїв: "слава Ісусу" (а чому не "Навіки слава"? - влазить в голову недоречне питання). Потім за деякий час встають, повторюють ту ж саму процедуру і уходять, приходять інші і все повторюється.
Його очі блищать і розумієш, що то плач за мамою і за собою - своїм дитинством, юністю і що ніколи вже не бути сином, а тільки батьком, - і стискається сердце від гострої жалості і співчуття і ще від передчуття і страху - твоє каяття попереду, бо батькі теж старі і хто зна, скільки їм відміряно...
Свекруха, моя добра і заводна друга мама, лежить і їй вже нічого-нічого не треба, крім двох метрів донизу неродючої галичанської землі. Так хочеться вірити, що Бог є і зараз вона безтілесна вже нянчить свого онука - нашого сина і цілується зі своїм чоловіком по довгій-довгій розлуці...
"Не знаю", - може я почала вірити, що ми таки доїдемо?" - з кривою посмішкою.
Годину назад, десь під Стриєм ми зупинились попісяти і після того дійства він позвав мене з іншою, як я вже звикла за ці сутки, тривогою: Лор, іди сюди. "Попробуй"дорогу!
Ну, я і пішла слухняно, злегка тупувата - якось останні часи до мене все доходило як наче через якусь колбу, яку вдягнули на мене, як обкладинку, і крізь цю колбу сприймалось глухо і заторможено - і обидві ноги несподівано вирішили без мене спробувати сісти на шпагат.
З неба падала густа мжичка і зразу ж застигала на склі корком. "Двірники"не встигали справлятися з очищенням скла, але щоб дорога перетворилась на якісний каток - такого не сподівались.
Гальма не тягнули, дорога була вгору-вниз, і ці вгору-вниз були круті - можливо, вперше я дивилась на ями на дорогах з приязню - здавалось, вони будуть нам не перешкодою, а рятівним стримувачем, якщо ми раптом покотимося.
Ми їхали зі швидкістю 20 км в часи, з нами тягнулись такі самі бідолахи, яких застала раптова негода на дорозі. Інколи це балансування на кризі ускладнювалось тим, що потрібно було об'їзжати фури, які як гігантські жаби були приколоті до дороги - деякі навскоси - колеса буксували, безпечніше було переночувати прямо там куди тебе виніс лід і де зміг зафіксуватися.
Я позаздрила їх невлаштованості - ми мусили їхати будь що. Це живі можуть чекати скільки завгодно, мертві ні - хоча якраз таки у них попереду ціла вічність. Ми поспішали - нас замість теплого дому і радісних обіймів чекало тіло мами мого чоловіка...
Холод. Цей холод ввійшов в кістки і лімфу. Я ніколи не відігріюсь і він тепер завжди буде асоціюватись у мене зі смертю. Дві доби мертвотного холоду в домі і на вулиці і світла.Світла свічкового і електричного, в якому свічкове губилось наче маля в маминих юпках. Дві доби майже без перерви ти сидиш біля відкритого гробу. Німієш майже одразу - сідаєш, перетворюєшся на купу якогось безсловесного вимученого довгою дорогою, безсонням і стресу від того, самого першого нічного дзвінка, мотлоху.
Заходять і бухаються на коліна якісь люди - щось шепочуть в напрямок гробу - моляться, потім піднімаються, цілують розп'яття, яке лежить тут же - на столику,кажуть "слава Ісусу"до всіх і до тебе - купки мовчазного мотлоху на табуретці і до твого чоловіка: з зболілими очима, в яких легко читається розкаяння за весь той час, який він міг дати їй і не дав з причин легковажності чи лінощів; сідають; відповідаєте недружньо, як проінструктурували незнаючих тутешніх звичаїв: "слава Ісусу" (а чому не "Навіки слава"? - влазить в голову недоречне питання). Потім за деякий час встають, повторюють ту ж саму процедуру і уходять, приходять інші і все повторюється.
Його очі блищать і розумієш, що то плач за мамою і за собою - своїм дитинством, юністю і що ніколи вже не бути сином, а тільки батьком, - і стискається сердце від гострої жалості і співчуття і ще від передчуття і страху - твоє каяття попереду, бо батькі теж старі і хто зна, скільки їм відміряно...
Свекруха, моя добра і заводна друга мама, лежить і їй вже нічого-нічого не треба, крім двох метрів донизу неродючої галичанської землі. Так хочеться вірити, що Бог є і зараз вона безтілесна вже нянчить свого онука - нашого сина і цілується зі своїм чоловіком по довгій-довгій розлуці...