Буває у вас так, що вирине звідкись тема, покажеться краєшком і піде? І ти наче нею не сильно заморочуєшся - ну, чи мало тем, які тобі цікаві? Але проходить час, як правило, не дуже довгий - і життя починає підкидати тобі інформацію - несподівані відповіді на твої непроговорені питання, на не задоволену цікавість.
Так і в цей раз вийшло. Я разів чотири за останні років 10 була в Яготинському музеї - художній галереї. Точну назву музею я забула. Але він там, в парку, що розрісся як ліс, князів Рєпніних - по якому гуляв Шевченко і дами в кринолінах, і який зараз як відбиток часу, має дивну соцреалістичну алею Героїв - від маршала Жукова починаючи, продовжуючи геройськими уроженцями з цього району - Героями Радянського Союзу, орденоносцями ордену Слави чи Героями Праці (вибивається Жуков із ряду - як не місцевий) і закінчуючи стелою з перерахованими загиблими на війні бійцями Радянської Армії, в тому числі і моїм дідом, точне місце загибелі і поховання якого досі невідоме і, мабуть, ніколи вже і не буде відоме - десь там, під Воронежем, осінню 1941-му.
Там же, поряд, знаходяться ще скульптури, які аж ніяк не пасують до алеї - застиглий в надламному, болісному екстазі Святослав Ріхтер, поважний і задоволений Гоголь - виконаний по груди в типово радянській манері соцреалізму* і постать жінки у ватнику, на маленькому п"єдесталі, такому маленькому, що вона майже на землі стоїть - Катерини Білокур.
От на її картини в цей музей я і хожу час від часу. І ще на картини Сергія Шишка. ( він неймовірний, але колись про це окремо). В Яготинській галереї дуже непогана збірка картин Білокур - вона ж місцева, її Богданівка - її космос і тюрьма, в Яготинському районі. Там же знаходяться і картини учениць і послідовників Катерини Білокур, деякі дуже зворушливі, але це непорівнянно з її.
Це важко описати, тим більше що з мене такий мистецтвознавець, як з собачого хвоста сито, але це відчувається - картини, вони звжди несуть енергію, в них, як в мішку Еола, заховані різні вітри-почуття. І чим більший мішок схований в мазках - тим талановитіша картина. Техніка - то таке, поскільки-постільки. Є картини з хорошою технікою, але пусті і пласкі.
А у Білокур цих еолових бранців наховано найбільше. Вони, ці вітри-почуття, в кожному листочку багаточисленних натюрмортів, в кожній рисочці, в кожному непослідовному поєднанні квітки і зрілого плоду. Її картини прекрасні, вихвалені буйством української природи і водночас ... ви звертали увагу на фон? Ви коли-небудь бачили фон картин печальніший, більш тоскний, ніж у Білокур?
Буйство її квітів і плодів, їх життєдайність, як у прірву падає в тьмяний - синій, сіруватий, чорний, темно-червоний тони фону. Її картини - вони дуже дивні, в них гамма вируючих почуттів художниці - захоплення, замилування красою і ... розпач. І ще в них віра.
Я не знаю, чи була Катерина віруючою християнкою (думаю, що таки була, бо відчувається щось іконописне в картинах), але в свої квіти і плоди вона, видається, вірила, любувалась як дивом, божим даром - непревзойденним і, мабуть, з ними розмовляла і, може, навіть сповідувалась.
А з ким їй ще було розмовляти? Хто був на тій же хвилі, як ця безумно талановита і уярмленна безспросвітною сільською і радянською дійсністю, жінка?
Принаймі, рослини не кричали їй зневажливо: "Всі діти, як діти - в таких літах заміж повиходили,їхні матері зятів мають, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює!» Чи офіційно, з чиновничою поблажливістю в голосі, ярличок: "колгоспниця, народна майстриня" ("ну, малюй-малюй, на областний смотр поїдуть, як досягнення радянського способу життя").
. При чому, у Білокур ї немає натюрмортів прямо сумних - немає поламаних квіток, немає порчених плодів, навіть тини її, в своїй простоті, дуже довершені і цільні - вони повинні надихати простою радістю, але основна їхня нота - це щастя крізь великий сум. Щастя помножене на сум уже і не щастя.Щось інше.
Мабуть, і інших - інші почуття, ну, а у мені такі.
Так от, до чого я все веду... До відповідей. Хронологічно: картини в Яготинському музеї, глЮпа суперечка з одним юзером в жж, в якій він з авторитетністю Пилипа Поверхохапайка заявив, що картини Білокур - це так, дрібничка, уваги не варта - і моє обурення, яке я не спромоглась оформити в переконливі слова; захопливий відгук про свіжу книжку Оксани Забужко "З мапи книг і людей" zzzulfiya (Зульфія, дзенькую бардзо - книга дуже цікава), де серед інших - пронизливий есей про Катерину Білокур (як книжка трапиться - обов'язково купіть!) - відповідь мені і за мене тому Пилипу,
і ось цей любительський відеозапис виступу пані Оксани в київському музеї народного і декоративного мистецтва, де вона трошки доповнює той свій есей, який, як криптограму можна довго розбирати - копаючись у кожному абзаці - бо в кожному окрема тема. Як завершуючий акорд , як крапка. А може і кома - хто зна, що ще підкине та ноосфера:).
Пані Оксана, як завше, розмахує руками, допомагаючи собі оформлювати свою енергійну розповідь, тому, кого дратує - не дивіться, а слухайте. Про Катерину. Ув"язнений Геній.
З п"ятої хвилини, будь ласка.
http://www.youtube.com/watch?v=6Q-IsDOhN2U
* а ще у цьому парку, у кущах стоїть захований велетенський Ленін.
Так і в цей раз вийшло. Я разів чотири за останні років 10 була в Яготинському музеї - художній галереї. Точну назву музею я забула. Але він там, в парку, що розрісся як ліс, князів Рєпніних - по якому гуляв Шевченко і дами в кринолінах, і який зараз як відбиток часу, має дивну соцреалістичну алею Героїв - від маршала Жукова починаючи, продовжуючи геройськими уроженцями з цього району - Героями Радянського Союзу, орденоносцями ордену Слави чи Героями Праці (вибивається Жуков із ряду - як не місцевий) і закінчуючи стелою з перерахованими загиблими на війні бійцями Радянської Армії, в тому числі і моїм дідом, точне місце загибелі і поховання якого досі невідоме і, мабуть, ніколи вже і не буде відоме - десь там, під Воронежем, осінню 1941-му.
Там же, поряд, знаходяться ще скульптури, які аж ніяк не пасують до алеї - застиглий в надламному, болісному екстазі Святослав Ріхтер, поважний і задоволений Гоголь - виконаний по груди в типово радянській манері соцреалізму* і постать жінки у ватнику, на маленькому п"єдесталі, такому маленькому, що вона майже на землі стоїть - Катерини Білокур.
От на її картини в цей музей я і хожу час від часу. І ще на картини Сергія Шишка. ( він неймовірний, але колись про це окремо). В Яготинській галереї дуже непогана збірка картин Білокур - вона ж місцева, її Богданівка - її космос і тюрьма, в Яготинському районі. Там же знаходяться і картини учениць і послідовників Катерини Білокур, деякі дуже зворушливі, але це непорівнянно з її.
Це важко описати, тим більше що з мене такий мистецтвознавець, як з собачого хвоста сито, але це відчувається - картини, вони звжди несуть енергію, в них, як в мішку Еола, заховані різні вітри-почуття. І чим більший мішок схований в мазках - тим талановитіша картина. Техніка - то таке, поскільки-постільки. Є картини з хорошою технікою, але пусті і пласкі.
А у Білокур цих еолових бранців наховано найбільше. Вони, ці вітри-почуття, в кожному листочку багаточисленних натюрмортів, в кожній рисочці, в кожному непослідовному поєднанні квітки і зрілого плоду. Її картини прекрасні, вихвалені буйством української природи і водночас ... ви звертали увагу на фон? Ви коли-небудь бачили фон картин печальніший, більш тоскний, ніж у Білокур?
Буйство її квітів і плодів, їх життєдайність, як у прірву падає в тьмяний - синій, сіруватий, чорний, темно-червоний тони фону. Її картини - вони дуже дивні, в них гамма вируючих почуттів художниці - захоплення, замилування красою і ... розпач. І ще в них віра.
Я не знаю, чи була Катерина віруючою християнкою (думаю, що таки була, бо відчувається щось іконописне в картинах), але в свої квіти і плоди вона, видається, вірила, любувалась як дивом, божим даром - непревзойденним і, мабуть, з ними розмовляла і, може, навіть сповідувалась.
А з ким їй ще було розмовляти? Хто був на тій же хвилі, як ця безумно талановита і уярмленна безспросвітною сільською і радянською дійсністю, жінка?
Принаймі, рослини не кричали їй зневажливо: "Всі діти, як діти - в таких літах заміж повиходили,їхні матері зятів мають, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює!» Чи офіційно, з чиновничою поблажливістю в голосі, ярличок: "колгоспниця, народна майстриня" ("ну, малюй-малюй, на областний смотр поїдуть, як досягнення радянського способу життя").
. При чому, у Білокур ї немає натюрмортів прямо сумних - немає поламаних квіток, немає порчених плодів, навіть тини її, в своїй простоті, дуже довершені і цільні - вони повинні надихати простою радістю, але основна їхня нота - це щастя крізь великий сум. Щастя помножене на сум уже і не щастя.Щось інше.
Мабуть, і інших - інші почуття, ну, а у мені такі.
Так от, до чого я все веду... До відповідей. Хронологічно: картини в Яготинському музеї, глЮпа суперечка з одним юзером в жж, в якій він з авторитетністю Пилипа Поверхохапайка заявив, що картини Білокур - це так, дрібничка, уваги не варта - і моє обурення, яке я не спромоглась оформити в переконливі слова; захопливий відгук про свіжу книжку Оксани Забужко "З мапи книг і людей" zzzulfiya (Зульфія, дзенькую бардзо - книга дуже цікава), де серед інших - пронизливий есей про Катерину Білокур (як книжка трапиться - обов'язково купіть!) - відповідь мені і за мене тому Пилипу,
і ось цей любительський відеозапис виступу пані Оксани в київському музеї народного і декоративного мистецтва, де вона трошки доповнює той свій есей, який, як криптограму можна довго розбирати - копаючись у кожному абзаці - бо в кожному окрема тема. Як завершуючий акорд , як крапка. А може і кома - хто зна, що ще підкине та ноосфера:).
Пані Оксана, як завше, розмахує руками, допомагаючи собі оформлювати свою енергійну розповідь, тому, кого дратує - не дивіться, а слухайте. Про Катерину. Ув"язнений Геній.
З п"ятої хвилини, будь ласка.
http://www.youtube.com/watch?v=6Q-IsDOhN2U
* а ще у цьому парку, у кущах стоїть захований велетенський Ленін.